А потім цією ж дорогою ми мусили нести ще й кабана, який виявився вдвічі важчий. Після цього старий охрестив нас своїми «спасителями» і щороку справляв з нами день свого спасіння.
Семен увійшов до кабінету так само голосно, як і над’їхав.
— Борисе, ти що, зовсім дійшов до ручки? — загорлав він ще з порога. — Навіть рушниці в кабінеті не маєш! То на дідька нам такий шеф?
Борис спокійно витяг з кишені ключа і відчинив сейф, у якому стояло дві рушниці.
— Як, — заверещав Семен, — аж дві?! І ти не застрелив дезертира? Ой, я не витримаю! Куди ж ми йдемо? — і Семен схопився за голову.
— А ти чого ж навздогін не кинувся? — відпарирував Борис, зиркнувши у вікно.
— Та яка там погоня? — репетував Семен. — Та він як до молодиці несеться, його і «Мерседесом» не візьмеш, не те, що «Волгою», яка до того ж наполовину заправлена соляркою.
— Нічого, — відповів Борис, — до хутора вона і на самогонці мусить доїхати. Вперед! — і увімкнув сигналізацію.
Навіть якщо Семенова «Волга» й справді була наполовину заправлена соляркою, їхала вона, їй-Богу, непогано. Тихо гудів мотор, шелестіли по снігу шини, в м’яких сидіннях можна було втопитися.
— Ну, як тачка? — спитав Семен, повертаючись назад, де сиділи ми з Борисом. Я підняв догори великий палець, Борис — обидва.
Взагалі Семен своєрідна людина. По-перше, ніякий він не Семен. Всі кажуть до нього — Василь Федорович, і працює він директором молокозаводу. Його прибутки цілком дозволяли йому купити «Волгу», враховуючи ще й наявність багатих родичів за океаном. Проте для колег-мисливців він був Семеном: завдяки пишним чорним вусам, вічній широкій усмішці та гострому язикові, який щедро направо-наліво відпускав незатягані жарти. Він виглядав типовим одеситом. До того ж його прізвище було Семененко.
Антонович зустрів нас як годиться, тримаючись, певно, за звичкою, за свій радикуліт.
— Нарешті згадали про старого, пройдисвіти-спасителі! Я вже думав, що сам зараз вип’ю оту всю горілку, тоді вже точно на полювання не піду. Ну що, Борисе, будемо відкривати чи зайців годувати?
— Будемо, Антоновичу, будемо, — заспокоїв його Борис.
— Ну та й я так собі міркую, що будемо. То сидіть. Зараз я піду торішнього зайця витягну, та й горілка ще десь була… — і старий почовгав до комори. А ми перекинулися кількома словами і замовкли. В шлунках смоктало, і говорити не хотілося. Коли господар запросив до столу, і ми перехилили по кілька чарок за початок полювання, розмова пожвавішала.
— Знаєте, — сказав Семен, — пригадую я один випадок.
Як не дивно, вираз його обличчя залишався цілком серйозним, але ми його добре знали і чекали хохми.
— Були ми ще пацанами і грали у футбола на вигоні, просто біля лісу. Вже вечоріло, десь так година восьма-дев’ята, літо. І раптом ми побачили людську постать у чорному, яка повільно йшла через галявину. Хоча відбувалося все це досить близько, ніхто не бачив її обличчя, не чув її кроків. Вона рухалася повільно, наче пливла. А ми були вкрай перелякані і дивились мов зачаровані. Проте її бачили не всі. Дехто не бачив і не розумів, на що всі дивляться і чому збентежені. Та було не до них. Але щойно темна постать зникла, почалось бурхливе обговорення того, що нам довелося побачити. І ті, що бачили, розповідали іншим. Хто ж не бачив, не вірили, думали, що з них глузують, але жоден не наважувався підійти до галявини. Та був серед нас один такий, хто зовсім скептично поставився до цього всього. Мало того, він поводився зверхньо — щось викрикував, обзивав нас. Потім сказав, що нічого не боїться, а ми всі дурні та боягузи, — і пішов на галявину, матюкаючись і кидаючи патиками по кущах.
Семен замовк, наче розповів усе.
— То чим скінчилося? — не витримав Борис.
— І досі лежить паралізований, — відповів Семен, обводячи нас поглядом, — відняло ноги. І не живе, і не помирає.
Запанувала тиша. Тема виявилася настільки неочікуваною, а розв’язка історії такою несподіваною, що жоден із нас не спромігся щось зауважити. Я не міг второпати, чого це Семен надумав розповісти нам таку дивну історію, не схожу на звичні мисливські байки.
— І ти бачив? — спитав я.
— І я бачив, — спокійно відповів Семен.
На якийсь час запала ніякова мовчанка. Семен спробував розвеселити нас своїми дотепами, але чарівна атмосфера таких посиденьок розвіялася остаточно. Здавалося, кожному хотілося здиміти звідси, і стримувала лише звичайна чемність. Ми без задоволення, задля годиться, переповіли ще зо дві мисливські історії й розповзлися по домівках.
Наскільки гарною була погода незадовго до початку сезону, настільки зіпсувалася вона напередодні відкриття. Несподівано різко потепліло. Перший сніг миттю розтанув, і майже літній рясний дощ змив його залишки. Навколо знову чорніли поля, пожухла трава мляво сіріла балками, і кругом — бридка осіння багнюка. Всюди, але тільки не в лісі. Він перетворився на своєрідний оазис тепла та затишку серед цього царства вітру, дощу та болота. І в день відкриття полювання я знову насолоджувався його неповторним ароматом. Це був запах теплої сирості, пряний лісовий аромат опалого листя, грибів, глиці. Важко описати цей запах. Щоразу заходячи до лісу в таку пору, знову відчуваєш, наскільки чарівним може бути життя, якщо воно не позбавлене таких моментів. І, напевно, тому, дуріючи від насолоди, яку вкотре дарував мені ліс, я проспав першого зайця. Коли я вийшов на схил, порослий дрібними ялинами, вухань, зляканий звуками мого наближення, підхопився з-під крайньої ялинки, і оскільки я витав десь у небесах, виявився для мене несподіваним і встиг уже разів зо два блимнути по-зимовому білим задом поміж ялинками, заким я опам’ятався. У той момент, коли він промайнув втретє, моє око ловило мушку рушниці, і на четвертому проміжку я міг розраховувати на влучний постріл, але вийшло інакше. Місцевість там переходила в низину, і мені довелося побачити лише кінчики його вух. Проте з гарячки я не втримався від пострілу, який на смерть перелякав косоокого, і він ще кілька разів майнув між деревами, але був уже далеко. Я розгублено постояв на місці, подумки ще раз малюючи собі щойно побачене, зітхнув, і, пройшовши до кінця ялинок, заглибився в ліс. Тут росли старі буки, між якими де-не-де зустрічалися купки ліщини. Над землею стелився туман. Дерева росли досить густо, створюючи навіть узимку приємний затінок. І тут я побачив рух. Так буває завжди. Від довгого перебування в лісі в очах починає мерехтіти, і побачити відразу звіра або людину стає майже неможливо. Якщо хтось нерухомо стоятиме біля дерева, ви можете йти просто на нього і не бачити. Мисливець звикає помічати в лісі не звіра, а його рух, чути звук. Але ніяких звуків чути я не міг, оскільки сам рухався, не дуже дбаючи про тишу. Зате якимось боковим зором вловив рух чогось темного. Рушниця сама смикнулася до плеча, та наступної миті я вже опускав її. Менш як за сто кроків стояв великий чорний пес і дивився на мене. Це був звичайнісінький лісовий бродяга. Здалеку впадала у вічі брудна шерсть, яка місцями звалялася і стирчала в різні боки. Скільки таких псів вештається лісами, полями, зграями та поодинці! Деякі з них колись мали свій прихисток та господаря. Деякі народилися вже тут, у лісі, не знаючи людини та свого місця при ній. Але всі вони були по суті дикими звірами, хижаками, хитрими та боягузливими, які нищили навколо все живе, щоб прогодуватися. Найгірше доводилося молоднякові зайців та косуль, який перед ними був практично беззахисним. В особливо голодні роки ці зграї могли нападати і на свійську птицю та худобу. Відомі навіть поодинокі випадки нападів на людей. Шкода від цього дикого племені псів була неабияка. Тому товариство неодноразово проводило облави на них, а від мисливця, який випадково зустрічався в угіддях з цією звіриною, вимагалося лише одне — влучний постріл. Але, хай Борис мені пробачить, я не міг такого зробити. Я не можу застрелити собаку. Не можу — і край. Як і в мого батька, в мене завжди були собаки. І в спогадах мого дитинства, а потім і юності завжди фігурував якийсь мисливський пес, і завжди, скільки я себе пам’ятаю, на мене дивилися віддані собачі очі. Останнього з них, чудову лайку на кличку Буран, чотири місяці тому збило авто. Він помер у мене на руках. Ні, я не міг застрелити собаку. А пес, наче розуміючи це, стояв нерухомо, повернувшись у мій бік. Я закинув рушницю на плече і пішов далі. Та невдовзі, озирнувшись, я знову побачив його — він нікуди не подівся, а був на тій же відстані. Ішов за мною. Від несподіванки я зупинився, зупинився й він. Я крикнув до нього і махнув рукою, сподіваючись відігнати, та пес не зрушив з місця. Напевно, не так давно він був чиїмось і ще пам'ятав про той зв’язок, який повинен бути між ним та людиною, тому і йшов за мною, хоч і не наближався. Мабуть, уже усвідомлював своє нове місце і ту небезпеку, яка могла походити від людини. Покликати його я не наважувався — він міг пристати до мене. Я ступив кілька кроків до нього, підняв із землі сухий патик і, крикнувши, кинув у його бік. Пес трохи відійшов і зупинився. Я повторив свій маневр — результат той самий. Він не хотів від мене відставати. Я плюнув і пішов геть. Полювання було зіпсоване: чорний пес плентався за мною, аж поки