Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.
— Здоров, старий! Як поживаєш?
— Нічого, нормально, — відповів я.
— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.
— Нуль цілих нуль десятих.
— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.
Безумовно, йшлося про те, щоби забити дика, чия смажена печінка не могла залишити байдужим жодного мисливця.
— А хто йде? — запитав я.
— Значить так: я, ти, Борис, Семен, Ігор Давидюк з небожем і старий, звичайно, якщо з печі злізе.
Компанія збиралася досить приємна, і треба було готуватися.
— І куди ж, на хутір?
— Авжеж, — відповів Григорій, — ми з Борисом уже їздили туди, дивилися. Козячих слідів повно, і кабани є. Якесь стадо крутиться — голів вісім. Льоха та поросята кілограмів по шістдесят, те, що треба. А один кнуряка вештається — сліди, ну як тарілки! Кілограмів під триста, не менше. Отож будеш ставати на номер — шукай одразу дерево, на яке втікатимеш.
— Добре, — відповів я, — матиму на увазі. А пса часом ви там не бачили?
— Якого пса? — не зрозумів Григорій.
— Ну, здоровезний такий, чорний, обірваний, — пояснив я, чомусь хвилюючись в очікуванні відповіді.
— Ні, не бачили, — відповів Григорій, — а що таке?
— Та я вже два тижні бачу, як він там тиняється.
— То чого ж дивишся? — не зрозумів він.
— Та не підходить ближче, — збрехав я, — крутиться недалеко, а на постріл не наближується.
— Ні, — сказав Григорій, — не бачили. Цілий день лазили, і навіть слідів собачих не було.
— Ну, гаразд. То о пів на сьому, як завжди, у нашій резиденції?
— Так, — відповів він, — готуйся. Як не вепра, то отого пса обов’язково викуримо.
«Напевно, так і буде», — подумав я.
III
Ранок був такий, наче Борис замовив його в області разом із ліцензією. Кращої погоди годі й сподіватися. Панувала тиша. Далеко на схилі виднівся хутір. Сонце тільки збиралося з’явитися, а сніг уже іскрився, мінився мільйонами діамантів, аж очі боліли. І лише коли ми увійшли до лісу, відразу стало легше. Підігріта розповідями невгамовного Григорія, наша компанія була настроєна рішуче. Ще раз перевіряли всю амуніцію, в стволи закладали набої, споряджені кулями, собаки скавучали і рвалися з повідків у передчутті забави, тільки старий рипів валянками по снігу, тримаючись за поперек, та щось буркотів собі під ніс. Але все це мене не дуже хвилювало. Той злощасний пес чомусь не йшов із голови. Сьогодні, безперечно, він мав прекрасні шанси направитися в кращий світ, адже життя на цьому, думав я, навряд чи могло приносити йому якесь задоволення. І все ж, стоячи на номері, я впіймав себе на тому, що мені дуже шкода бідолахи. Я чекав, що ось-ось почую з якогось боку постріл і короткий собачий зойк, після чого зможу вже спокійно ходити сюди по зайців й узагалі забуду про нього. А якщо його виженуть просто на мене? Як тоді я поясню, чому не вистрілив? І я вирішив будь-що убити цього бродягу — хай йому грець, щоби тільки про нього думати. Цієї миті в загінці подали голос обидві наші лайки. Їхнє надсадне гавкання свідчило, що там, безумовно, здійнялося стадо кабанів. Хай там як, я відразу забув про пса і стиснув рушницю, автоматично перевіряючи запобіжник. А гавкіт наближався і водночас чувся десь збоку. Отже, кабани мали вийти на іншого стрільця. Спливали секунди, хвилини, а пострілу так і не було. Звуки гону уже віддалялися. В кущах навпроти хруснуло сухе гілля, і звідти вискочив захеканий Борис. Це був кінець загінки, і я вийшов з-за свого дерева.
— Що за чортівня? — лаявся Борис. — Куди ж вони пішли? Чому ніхто не стріляв?
Ми побігли краєм гущавини. Вздовж цієї лінії мали стояти стрільці. Моїм сусідом був Семен — ось і він. Далі Григорій, а далі… Далі під деревом сидів той самий Василько — Давидюків небіж, який уперше потрапив на таке полювання. Вигляд у нього був украй збентежений. Він озирався на всі боки і боявся подивитися комусь у вічі.
Над ним стояв Давидюк, який щойно вийшов із загінки, і розмахував руками. А за двадцять кроків від них по неторканому снігу тягнувся ланцюжок слідів. Та що слідів! Це були ті самі «тарілки», котрі вдесяте вже, напевно, розписував Григорій. Борис тільки почухав потилицю. Все можна було легко уявити — як та центнерів зо три (а в цьому ніхто не сумнівався) звірюка, тікаючи від псів, сунула просто на пацана, який, безперечно, бачив, і бачив уперше, ту настовбурчену на загривку чорну щетину, ікла, чув його дихання і якого, напевно, від цього видовища просто правець ухопив. Він і зараз сидів і очманіло лупав очима, поступово усвідомлюючи, що втнув таке, за що не похвалять.