— Так ти згадаєш, нарешті, де був шостого числа увечері? — Сергій дивився на мене, і в його очах читалися суворість і запитання. Мої ж очі, напевно, бігали.
Що я мав робити? Думки роїлися в голові. Моя рушниця! Я пропав. Але що все-таки я робив?.. Коли він казав? Шостого від шостої до дев’ятої вечора? За всього бажання я не міг цього пригадати. Що ж я міг робити? Гуляв? Хто міг мене бачити? Скоріш за все — ніхто, адже я намагався цими днями бути сам, щоб переконатися, що пес покинув мене назавжди. Як же мені згадати? Минув майже тиждень. Стоп! Я згадав.
— Я… — зірвався було я з місця, але відразу осікся і замовк. Радість виявилася передчасною: моя згадка нічого мені не давала — я спав. Так, я спав, спав майже дві доби. О Господи! Моє алібі кануло в прірву. Тепер у мене не було ніякого алібі. Зараз він про це дізнається, тоді попросить мою рушницю, а тоді… Я загруз. Загруз так, що годі було й думати видертися. Потрапити з дощу та під ринву. За що мені таке? Я терміново мав щось вигадати. Щось достовірне, щось воістину геніальне. Навіть Гаркуші вдалося зробити собі алібі — він знайшов двох свідків. А я не винен! Та де ж мені їх узяти? Де взяти отих свідків? Адже я спав. Спав мирно і безтурботно, як і належало після праведних трудів. Мало того — ще й насолоджувався еротичними снами. Мимоволі пригадалося обличчя Світлани, її фігура, слова, рухи. Навіть забулося на якусь секунду, для чого я поринув у ці спогади. А наступної миті я наважився на божевільний ризик. Свідомо, тому що інакшого виходу не бачив.
— У мене все-таки є алібі, — сказав я, — ти так несподівано наскочив на мене, що дивно, як мені вдалося це пригадати.
Весь цей час погляд Сергія був недовірливий, навіть насмішкуватий. Він бачив, як довго я згадував.
— Ну-ну… І де ж ти був? — не приховуючи сарказму, ще раз запитав він.
— Я був у однієї жінки.
— Це добре, — тепер у його словах чулася насмішка, — я радий за тебе. Але, як ти сам розумієш, твоїх слів замало. Я повинен з нею познайомитись.
— Розумію, — сказав я.
— І хто ж вона така, де живе?
— У вашому місті, — відповів я, — звати Світланою.
І тут у мене народилася надія. Зараз, відразу, він мусить побачитись і переговорити з нею, щоб перевірити мене. Звісно, мене він тут не залишить, адже я можу її попередити по телефону. Він потягне мене з собою. Я повинен був якнайшвидше забрати їх звідси, до того, як вони поцікавляться моєю рушницею, бо, якщо він спитає про неї, — всьому буде кінець. Йому не знадобляться вже ніякі свідки. Зараз це основна проблема. А далі, можливо, дорогою мені вдасться оговтатися і щось придумати. А потім уся надія буде на Світлану. Якщо зорієнтується. Якщо зрозуміє. Якщо вона схоче мені допомогти. Але чи мав я право сподіватися на це?
— Яка в неї адреса? — запитав Сергій.
— Адреси не знаю, ми не листувалися. Можу хіба що показати.
— Ну, звичайно, — погодився він, — але ти мені ще розповіси, що ви там робили, про що говорили, адже я повинен добре перевірити, чи ти кажеш правду.
Тепер уже він просто знущався з мене. Він мені не вірив.
— А як ти гадаєш, — спитав я, — що ми там могли робити?
— Треба думати, кохалися, — делікатно уточнив Сергій, — і про що ж ви говорили?
— Ні про що таке, — відповів я, — власне, на розмови часу не було — я поспішав до поїзда.
— Може, ти й квитки маєш з числом? — поцікавився Сергій.
— Ні, не маю. Якби я знав, що мені таке вчинять, то підготував би заздалегідь, знайшов би вже десь.
— Ну, зрозуміло, — погодився він, — гаразд.
Сергій підвівся з крісла і сказав:
— Поїхали. Ну і, звичайно, ти розумієш, що для повного щастя… — моє серце завмерло, — мені потрібна… — моє серце стислося, — твоя… фотографія, — і тільки після цього я відчув глухі удари, від яких пульсувало десь аж у горлі.
Він дав промашку. На моє щастя. Я знайшов фотокартку, і ми поїхали. Друг у цивільному вів машину досить упевнено і на значній швидкості. Очевидно, йому не заважала кобура під пахвою, і він не боявся ДАІ. Інший колега сидів поруч з ним, спереду. Іноді вони про щось перемовлялись. Ми з Сергієм їхали ззаду і практично всю дорогу мовчали. Це була друга його помилка. Він дав мені спокій зі всілякими розмовами, і мій мозок виявився звільненим для роботи. Я повинен був щось придумати. Обов’язково щось придумати. Я мусив вигадати йому своєрідну пастку, в яку б він, нічого не підозрюючи, потрапив, а Світлана дістала наводку, аби правильно все зрозуміти і мати змогу виручити мене. І я напружено думав, але нічого не складалося. Дорога спливала дуже швидко. Я намагався згадати про нас зі Світланою щось таке, що могло б дати їй підказку, та все це не годилося.