Що ж далі? Далі все виглядало більш проблематично. Припустімо, Гаркушу справді застрелили з моєї рушниці, яку викопали, а потім закопали на місце. Припустімо, що це зробили з допомогою цього самого патрона, а його підкинули мені в сейф. Яку мету переслідував той, хто це зробив? Ну, зрозуміло, навести на мене підозру у вбивстві.
Я зачинив сейф. Це було не досить переконливо. Якщо той факт, що вбивство скоєно з моєї рушниці, можна хоч якось пояснити міркуваннями якогось ритуалу помсти, то інший просто не витримував критики. Що доводила наявність у мене цієї гільзи? Абсолютно нічого! Поруч стояло ще три такі самі. Я мав законне право полювати і міг відстріляти цей або навіть всі десять патронів з картеччю коли завгодно. По гільзі не визначиш, куди був спрямований її заряд, в косулю чи в людину. Навіть якби встановити, що картеч, знайдена на місці вбивства, ідентична тій, яка в дев’яти моїх патронах. Це нічого не доводить. Така картеч продається в мисливських магазинах, які є в будь-якому обласному центрі, і нею користуються сотні, тисячі мисливців. Вся вона зроблена на одному заводі, серійно. На ній не залишається специфічних слідів від елементів ствола рушниці. Вона однакова! От якби він… У мене аж засмоктало в животі. Він міг залишити гільзу на місці злочину. Це вже щось означало б. Експертиза обов’язково з’ясувала б, що стріляли саме з моєї рушниці — сліди від бойків, патронника і все таке… І тут — спробуй відмийся. Якщо так, то він помилився. Зробив багато непотрібної роботи: здолав шлях більш як у двісті кілометрів, якимось чином заліз до мого сейфа, коли мене не було, і підкинув гільзу. Замість того, щоб просто залишити її біля трупа. Так складно і безглуздо. Він або зовсім тупий, або… Або мав якусь іншу мету. Але яку? Не сподівався ж він, урешті-решт, що я, дійшовши до цього, подумаю, нібито я сам і застрелив Гаркушу! Мені так сподобалася власна дотепність, що я навіть посміхнувся. Треба бути оригіналом, щоб розраховувати на таке, адже я ще не зовсім з’їхав з глузду. Я навіть міг згадати, що робив, коли це сталося. До речі, мені вже раз доводилося це згадувати. То що ж я робив?
Ха! Виявляється, я спав. Все було правильно. І спав, треба сказати, добряче. Цілу добу з гаком.
І раптом ні з того ні з сього в мені, десь углибині, почали несвідомо рухатися якісь незрозумілі підозри. Вони ворушилися тихо і неприємно, немов зграя розбуджених комах. Я пригадав, як це було. Надзвичайно цікаво. Впавши й ліжко після повернення з лісу увечері п’ятого квітня, я прокинувся вдень сьомого. Цей факт я також, здається, з’ясував для себе достовірно. За цей час і сталося вбивство. Що ж, мені доводилося припускати сьогодні багато цілком імовірних речей. Чому б тепер не припустити дещо неймовірне, якщо вже з’явилася така потреба?
Чи мав я право стверджувати, що весь час спав? Можливо. В крайньому разі, такий висновок напрошувався, враховуючи, що я ліг і прокинувся, а між цим нічого не пам’ятав. Мало того, я бачив сон. А сни бачать, лише коли сплять. Логічно. Але навряд навіть таке довге кохання могло снитися мені майже дві доби. Вірогідніше було б вважати, що більшість цього часу я або спав без сновидінь, або просто не знав, як його провів. Зрештою, відомі приклади, коли сновиди встають серед ночі, кудись ходять, щось роблять, а зранку навіть не здогадуються про це. І я, хоч не був таким, спробував уявити неймовірне.
«Покохавшись» кілька годин, я встав і пройшов шлях до Надлісного і назад, забравши свою рушницю. В часі це виливалося в дев’ять-десять годин, а враховуючи ніч та темряву — до дванадцяти. Дістатися до місця за двісті з гаком кілометрів поїздом або автобусом я міг за п’ять-шість годин, тобто до шостої — восьмої вечора, часу скоєння вбивства. Далі, згідно з цією божевільною теорією, застреливши Гаркушу, я до першої-другої години ночі сьомого квітня дістався додому і мав ще потрібні вісім — десять годин для того, аби ще раз прогулятися до Надлісного — туди й назад.
В часі все збігалося. А от в здоровому глузді… Та в цій історії від самого початку не було ніякого здорового глузду. Я вимагав фактів. Лише незаперечних фактів для зняття або підтвердження цієї версії. І розслідування набрало обертів. Я шукав залізничних та автобусних квитків по кишенях, обдивлявся одяг, взуття, шукаючи сліди ходінь лісами та розкопування ям. Оглядав свої руки й обличчя в дзеркало, шукаючи подряпини, які міг дістати в лісі серед ночі, сліди землі під нігтями. Пошуки тривали довго, але виявилися марними. Я не знайшов нічого. По кишенях не валялося ніяких квитків, весь одяг був чистий, як і взуття, обличчя та руки неушкодженими, нігті чисті. І навіть всі можливі інструменти, придатні для розкопування схованки, лежали на місцях, також чисті або не дуже, але без ознак свіжої землі. Те, що я шукав, знайти було неможливо з одної простої причини. Я нікуди не їздив і нікого не вбивав, тому що не був ніяким сновидою. Тому що в цей час спав, перемучений, і обіймав уві сні свою добру фею, незрівнянну Світлану. Напевно, як я і підозрював, це тривало майже дві доби. А могло б, напевно, і довше, якби вона все не зіпсувала. Їй, бачте, забаглося…