Органіст Птахоспів жив у хатчині за церквою. Живенько зібравшися, Фабіан побіг його будити.
Посеред міського майдану йому подумалось про лелече гніздо на західній вежі. Цікаво, як витримали нічну негоду лелеки? А що як гніздо зірвало з вежі? Фабіан помчав до церкви, щосили витягнув голову й подивився вгору. Над ним здіймалися вежі, ген у височині мимо них пропливали хмари, і в хлопця злегка запаморочилась голова. Йому здалося, мовби земля втікала в нього з-під ніг. Він перевів стривожений пильний погляд на західну вежу. Ага, гніздо, на щастя, нікуди не поділося. Але жодної ознаки життя він там не помітив. Невже лелек знесла буря?
Фабіан відступив крок назад, щоб глянути на дзиґарі на вежі. Часу, либонь, удосталь, подумав він. Нехай Птахоспів ще хвильку-другу поспить, а він тим часом подивиться на лелек. Фабіан кинувся до бокових дверей, які вели наверх лелечої вежі, встромив здоровенного старовинного ключа в замок, крутнув ним туди-сюди й смикнув за ручку. Важенні двері не піддалися. Фабіан нетерпляче зітхнув і наліг на них з усієї сили. Правду кажучи, хлопець, як на свої дванадцять років, був дуже проворний. І от нарешті двері відчинилися, й Фабіан побіг східцями на горішній ярус вежі.
Поки він туди вибрався, то так захекався і так упрів, що довгенько шукав ключа, яким відчинялися двері на терасу. Власне, йому не дозволялося туди виходити. То було небезпечно. Церкву звели кілька сот років тому, і балюстраду, мабуть, останні двісті літ ніхто не ремонтував. Але Фабіанові таки щастило проникати на терасу. Він милувався лелеками, щось до них говорив і стежив за всіма їхніми рухами. Прекраснішого видовища, ніж те, як вони розправляли крила й злітали в повітря, він зроду не бачив. А як тільки вони закидали свої довгі шиї назад і заходжувалися клекотати дзьобами, йому здавалося, ніби лелеки грали на кастаньєтах. Або сміялися, думав хлопець. Тож коли лелеки клекотіли, Фабіан завжди сміявся разом із ними.
Він попхнув двері й нараз опинився просто неба. Далі вийшов на середину тераси і вп’явся очима у верхівку вежі.
Неподалік од шпиля люди прилаштували штатив, призначений для лелечих гнізд, тож якраз на ньому й змостили своє гніздо лелеки. Вийшла складна, доволі громіздка споруда з густого плетива гілок. А щоб її не знесло вітром, на дні споруди, напевно, лежала земля. Гнізда лелеки мостили майстерно. Проте зараз птахів там не було. Очевидно, вони покинули гніздо.
Хлопець обернувся, обвів оком містечко та зелені пасма гір, що тягнулися за ним. Краєвид був фантастичний. Удалині на рівнині вигойдувалися картаті узори, завдяки яким було видно, де закінчувалося одне поле й починалося друге. Все купалося в рожевому вранішньому світлі. Навіть руїни спаленого Вовчого Замку здавалися цілком миролюбними. Фабіан знав, що давно-предавно там коїлися жахливі речі.
Він зіщулився, обернувся, щоб іти до дверей, та зненацька його зупинив чийсь пронизливий голосок: «Цур тобі пек!»
Фабіан знов оглянувся на лелече гніздо. Через його край перевішувалося двоє білих крил, що помалу ворушилися в повітрі. Вони не скидалися на лелечі, бо не мали чорних цят. А всім же відомо, що в дорослого лелеки на крилах є чорні цяти. У лелечат не дуже великі крила, до того ж самі птахи світло-сірої масти, тож навряд чи це лелеча. Може, гусак? Певно, йому довелося сісти в лелече гніздо під час бурі?
Аж тут Фабіан згадав, як той хтось сказав «цур тобі пек». Гуси, як звичайно, так не кажуть. Чи, може, то йому вчулося? Але ж він і справді бачив у лелечому гнізді гусака. І хлопець заходився його манити:
— Гусю-гусю-гусь, а йди-но сюди, гусю-гусю-гусь…
— Та годі тобі гуськати, — обірвав його сердитий голосок.
Фабіан од переляку мало не проковтнув язика. Крила того, хто був у гнізді, заворушилися ще більше, і раптом звідти висунулося маленьке рученя. Фабіан сахнувся й заціпенів із подиву. За одним маленьким рученям показалося й друге. Хлопець затамував віддих, побачивши, як між рученятами й білими крильми вистромилася голова з рудуватим скуйовдженим чубом. Невже то хлопчик… чи, може, дівчинка? Але яким це робом те маля опинилося в лелечому гнізді? Фабіан роззявив рота, не в змозі навіть писнути. Дитина дивилася на нього з невдоволеною міною на личку.
— Який це телепень надумався мене звідси виманити? Ану стули пельку, бо зараз тут буде протяг!
Фабіан закрив рота, але не знав, що відповісти. Йому на думку спало єдине запитання:
— На якому це гусакові тебе занесло в лелече гніздо?