Вони вибрали швидший шлях — через завулки зі стічними канавами.
Діставшись до церковного майдану, Фабіан згадав ще про один лабіринт. Він міг би забитися об заклад, що Фелікс «забувся» вивести його з дії. Тож навряд чи варто було йти центральним входом. Хлопець повів своїх друзів до бокових дверей і обережно їх відчинив. Вони крадькома зайшли всередину — бліді, але повні очікувань, їхні серця мало не вистрибували з грудей. Це була пригода, якої їм годі було й уявити.
11
У церкві панувала така сама приголомшлива тиша, як і та, що зустріла Фабіана, коли він уперше зайшов туди після того, як побачив Фелікса. Четверо друзів зупинилися під галереєю і прислухалися. Звук їхніх кроків ще довго висів у повітрі, і було таке враження, ніби лускали стіни.
— Ну, де він? — зрештою зашепотів Понтус, не в змозі більше мовчати.
Його слова з шумом полетіли вгору попід дугоподібне склепіння і опустилися по стінах до нефу, мов тенісні м’ячики:
— Де він… е він… ін…
Понтус здригнувся й скривився. Фабіан приклав до губів палець і кивнув їм головою вбік сходів, що вели на дзвіницю. Нагорі галереї вони тихенько скралися до дверей, за якими була сама дзвіниця. Фабіан постукав.
— Феліксе! — півголосом прошепотів він. — Феліксе Фіксе! Це я, Фабіан зі своїми друзями.
Звідти не почулося жодної відповіді, хоча двері безгучно відчинилися всередину. Чотири обличчя зацікавлено зазирнули в кімнату. Перед ними постав якийсь зачарований світ. У віконце вежі світило сонце. Посеред широкої сонячної смуги, схрестивши ноги, сидів ангел і спокійнісінько дивився на дітей. Роза, Райн і Понтус витріщились на нього й пороззявляли роти. Фелікс відгорнув із чола сяйливі руді кучерики й підвівся.
— Ви всі вже тут, — сказав він. — Дозвольте, як мовиться, подякувати вам за попередню зустріч.
Троє друзів і далі стояли як вкопані.
Фелікс узяв руки в боки, обвів дітей суворим поглядом:
— Ви що — не вмієте поводитися? — докірливо спитав він. — Якби ви знали, який смішний вигляд мають ті, що витріщають очі й роззявляють рот! Ану стуліть пельки, підійдіть і гарненько привітайтеся!
Фабіан мало не засміявся, коли побачив, як його друзі ще дужче пороззявляли роти й нерішуче підійшли до Фелікса. Він пригадав, як поводився сам, коли побачив ангела в лелечому гнізді.
Фелікс кожному з них подавав руку й кланявся.
— Фелікс Фікс. Радий познайомитися, — казав він щоразу, коли діти називали свої імена.
Біля Понтуса він на мить затримався.
— Так-так, — сказав він. — Син пекаря. Скільки радости дарує нам твій голос! Ти любиш співати?
Понтус жваво кивнув головою.
— Тоді це стане метою твого життя, — поважно мовив Фелікс. — Пекти хліб може й будь-хто. Ти маєш мандрувати світом і співати. І втішати всіх, у кого в грудях б’ється серце! — він провів пальцем по хлопцевій шиї. — Цього таланту в тебе ніхто не зможе відібрати, — сказав він. — Бережи його.
Понтус здивовано взявся за шию.
— Але зараз перед нами стоїть нове завдання, — твердо сказав Фелікс. — Нам треба піднятися на Вовчий Замок. Я не був там цілих сімсот років, — він якось зажурено всміхнувся.
Райн, здавалось, засумнівався.
— Чого б нам не піти до бурґомістрового маєтку й не звільнити всіх тих, хто потрапив у полон? — спитав він.
— А вони не знають, що то полон, — терпляче пояснив Фелікс. — Усі вони перебувають там добровільно. І саме тепер ні в кого з них взагалі немає ніякого бажання, бо його перебрав на себе Асмодеус. Ви мусите мені вірити.
Райн кивнув головою, хоча, здається, його сумніви не розвіялися.
— Що ви знаєте про Вовчий Замок? — допитувався Фелікс.
Фабіан відкашлявся.
— Тільки те, що знають усі — що його спалив граф Фенріс. Після того, як лицар Вовк повернувся додому в домовині, в його роду вже не було нікого, хто міг би доглядати замок, і ніхто не хотів брати на себе відповідальности. До того ж церква мала такий великий авторитет, що здебільшого гроші витрачалися на храми, а не на будинки й замки. Після всіх воєн країні знов треба було зіпнутися на ноги. Тож роки спливли, а з Вовчим Замком так ніхто нічого й не зробив.
— І зрештою в тому вже не було потреби, — кивнув головою Понтус.
Фелікс хихикнув.
— Ти ніби чешеш із підручника історії, — сказав він Фабіанові. — Чудово. Тепер запам’ятай усе, що вивчив, і користуйся цим. Але так само важливо набувати нових знань. Тож годиться знати, де вони містяться!
Це нагадувало якусь нову загадку. Де містилися ті нові знання, що могли б стати їм у пригоді?