— І тоді ви зійшли на вежу й побачили там Фелікса? — спитав Фабіан.
Вовк кивнув головою.
— Там стояв невеличкий чоловічок і смикав дзвони за мотузки. «Я тебе чекав», — сказав він. У дзвіниці я уклав з ангелами угоду: вони, мовляв, матимуть у церкві одне вільне місце, а за те оберігатимуть і церкву, й місто від усілякої напасти.
— Ту угоду сховано в дзвіниці? — швиденько спитав Фабіан.
Вовк похитав головою.
— Я не уповноважений відповідати на це запитання, — відповів він. — Я загадав загадку майбутньому. Це лабіринт, який ви повинні перейти.
На якусь хвильку Фабіан замислився.
— Навіщо вам було відпускати Фенріса на волю? — спитав він згодом. — Хіба ви не думали, що він може повернутися й відомстити?
— Я думав, що з нього вистачить і вигнання, — відповів лицар. — І знов помилився. — Він сумно стенув плечима. — Це призвело до того, що цілий мій світ перетворився в дим і полум’я, — він важко опустився на лаву.
Біля його ніг брязнули меч і щит.
Фабіан знов звів очі на арку вежі. Тепер там стояла якась молода жінка. На її сліпучо-рудих косах сидів високий шпилястий капелюх, а з маківки того шпиля звисав бузковий серпанок. Фабіан затамував дух. То була… Ні, неможливо! Атож! То була Віта — його мати!
Він тут же обернувся до лицаря Вовка, — той не зводив тужливого погляду з тієї арки.
— Чого це тут моя мати? — зірвалося в нього з язика.
— То не твоя мати, Фабіане. Твоя прамати, — спокійно відповів Вовк. — Її теж звати Віта. Прародителька Віта. Віта означає життя, і вона була для мене життям. Нас таємно повінчав брат Фрателлюс, мій старий учитель, перед тим, як я вже вкотре подався на війну. Після пожежі вона перебралася до міста — вдова, у якої ось-ось мала з’явитися на світ дитина. В той час нелегко було самій, без чоловіка, народжувати дитину, але Мартін Берґгаммер, скульптор, одружився з нею і визнав дитя своїм. Мартін був гарна людина і мій найкращий товариш. А ще він був великий митець. У них із Вітою народилась ціла купа дітей, які всі доклали рук до оздоблення церкви. Родина Берґгаммерів неабияк розрослася, а багато з них виїхали з міста.
— Один із них має бути нащадком вашої та Вітиної дитини, — сказав Фабіан.
— Так, — відповів Вовк, — і ти — листочок із цієї гілки. Тому ти зараз тут. У тобі тече моя кров, і все це — твоє. Замок належить Віті й тобі.
Фабіан отетерів. Отже, лицар Вовк його прабатько! Виходить, це він, Фабіан, повинен поновити угоду з ангелами. Але Вовчий Замок… невже він і справді має його успадкувати? Де таке записано? Хто це може засвідчити? І — не менш важливо — що йому з тим замком робити?
— Спитай свою матір, — сказав лицар Вовк, мовби читаючи його думки. — Вона знає, що вам треба робити. Фенріс усього не знищив. Коли все це минеться, ви можете вступати у володіння спадком і перебиратися до Вовчого Замку!
Обличчя лицаря засвітилося сподіванням. Фабіан ще раз звів погляд на вікнину. Молода жінка, викапана його мати, помахала йому рукою і всміхнулася. Потім розвіялась як дим, і вежа, де вона перебувала, мовби всохла. Фабіан розглянувся. Лицарська епоха зникла, але сам лицар і досі сидів перед ним на лаві.
— А тепер, Фабіане, Вітин сину, вертайся назад, — сказав він і знов поклав йому руку на плече. — Ніколи не забувай своєї зустрічі з лицарем Вовком. Я — твоя часточка і хочу лишитися нею назавжди. Якщо ти вскочиш у халепу, то поклич мене подумки. Так чи інак, а я тобі допоможу.
Лицар узяв Фабіанову руку в свою, поклав йому в долоню щось тверде й кругле, і стиснув її в кулак. Його руки були теплі й лагідні. Раптом Фабіан збагнув, що йому не хочеться розлучатися. Він здавив руки, які його тримали, й відчув, що до горла підкотився клубок. Фабіан заплющив очі, щоб струсити з вій сльози, й підніс угору долоню, втираючи нею ті, що потекли по щоках.
Тієї миті він почув, що хтось кричить його ім’я. Коли він розплющив очі, лицаря вже не було. А сам він стояв не в саду, а поміж руїн, що заросли чагарями, перед допотопною кам’яною лавою. Там, де в мурі була красива дугоподібна арка, зяяла діра. А де так приємно дзюрчав водограй, лежали тільки купи замшілого каміння. Фабіан збентежено роззирнувся по боках. Ще й досі відчуваючи тепло рук лицаря Вовка, він розтулив свою долоню, яка здавлювала маленький предмет. То був масивний золотий перстень з двома літерами В, вигравіюваними одна поверх одної.