— Ходімо. Поки спускатимемося стежкою, то рано чи пізно вийдемо на рівнину, а тоді побачимо, що Фелікс уже там. Гайда.
І він, кинувши останній погляд на замок, повів їх далі.
— Бувайте, лицарю Вовче! — шепнув він собі під носа. — Я ще повернуся, обіцяю вам.
У лісі було темно, і біле Розине вбрання здавалося срібним.
— Тепер ти повинна бути нашим ангелом, — сказав Фабіан. — Іди попереду, щоб ми тебе бачили.
Роза послухалася й пішла попереду. Стежка й далі вела прямо, без жодних відхилень ані вниз, ані вгору. Дерева стояли обабіч густою стіною, але йти було неважко. Аж ось вони дісталися до якогось плоскогір’я, що, як виявилось, закінчувалося кручею. Роза й зупинилася.
— Тут стежка спускається вниз, — сказала вона. — І так круто, що треба бути дуже обачними.
Вона нерішуче стала промацувати спуск. Раптом каміння в неї під ногами посунулося, і вона, сівши білими штаньми додолу, поповзла донизу. Хлопці перелякано затамували дух. «Ну звичайно ж, попереду мали б іти ми, а не Роза, — подумав Фабіан. — А ми переклали свій обов’язок на неї». І посідавши на спуск, вони таким самим способом з’їхали вниз.
Роза сиділа в кущах брусниці біля підніжжя схилу і, здається, була не надто лагідна.
— От вам і ангел! А чого б мені не літати?!
Вона сердито вдарила по гіллю брусниці рукою.
— Ти забилася? — стурбовано спитав Понтус.
Роза похитала головою й підвелася. Понтус допоміг їй струсити з штанів землю.
— Що ж, — сказала Роза, — треба йти далі.
І вона швидко побігла від кручі. Фабіан, Понтус і Райн щодуху намагалися не відстати.
Тепер у лісі стало ще темніше. Зусібіч над ними здіймалися високі хвойні дерева й здоровенні камені-валуни. Погода мінялася, небо майже затягнуло густими сірими хмарами, і на обрії загрозливо погрюкував грім.
— Напевно, збирається на грозу, — занепокоєно сказав Фабіан. — Сподіваюсь, додолу нападає небагато ангелів.
— Я тебе почув! — пролунав ображений голос, і на дереві, що росло над дорогою, з’явився Фелікс.
Фабіан зашарівся.
— Та я не те мав на думці, — трохи засоромлено мовив він. — Але ж і ти зізнайся, що під час минулої грози таке вже ставалося.
— Ти чудово знаєш, що то сталося не через грозу, — сказав Фелікс. — Зараз лиховісна думка саме в розпалі себе проявити. Якщо ви поквапитеся, то ще до того, як зніметься буря, успієте понишпорити навколо гайка з вантажівками і всією тією машинерію. Либонь, вам корисно буде на те зирнути.
— Ти думаєш, що причиною грози є лиховісна думка? — зацікавлено спитала Роза.
Фелікс кивнув головою.
— Як правило, це цілком природне пояснення грози, — відповів він. — Але не тільки це. Лиховісна думка вичікувала сотні років. Коли Асмодеус нарешті випустив її на волю, зіткнулися Глибинна Сила і Всевишня, цебто небо і земля, коли хочете. Тепер думка починає діяти, тому знов насувається гроза. Наступні дні навіснітиме буря, і то така буря, якої ще ніхто ніколи не бачив. Вам усім доведеться сидіти вдома. Я дам вам знати, коли можна буде прийти в церкву.
— А що тим часом робитимеш ти? — спитав Райн.
— Трудитимуся в поті чола над своїм іспитовим завданням, — стримано відповів Фелікс. Ангельське личко, що звичайно було веселеньке, тепер спохмурніло. — Ось-ось буде межа міста, — вів він далі. — Там я вас знов покину. Спробуйте якомога більше розвідати про всі ті вантажівки та машинерію і розкажіть про все своїм батькам.
Тепер їм видно було дорогу й гайок із машинерією. Один екскаватор із землерийним снарядом, чимало вантажівок і один бульдозер стояли припарковані між деревами. Місце було незвичайне, очевидно, хтось від когось намагався усе те сховати. Але навіщо? Поміж машинами аж кишіло чоловіками в комбінезонах і жовтих касках.
Десь удалині погрюкував грім. Гроза ще була ген-ген, але весь час підступала ближче.
— За годину вона дістанеться сюди, — сказав Фелікс. — Вам треба бути вдома до того, як розгуляється буря.
Тоді він вийняв щось із кишені балахонистої сорочки і простягнув його Фабіанові. То був той невеличкий звиток пергаменту, який він поцупив у Оксамитового Лицаря в глибокому підвалі.
— Ось тобі загадка. Зроби все необхідне, — сказав він. — Я залюбки склав би вам товариство, але, на жаль, мені треба в інше місце.
І він зник. Діти знов лишилися на узліссі самі.
13
— Розбігаймося, — сказав Фабіан. — Ми з Розою підкрадемося до однієї з тих машинерій і спробуємо почути, про що вони говорять. А ви, хлопці, — звернувся він до Понтуса і Райна, — підете в другий бік.