Ті кивнули головами та й стали скрадатися між дерев, що росли вздовж дороги, на другий бік.
Фабіан і Роза сховались за великим бульдозером на гусеничних колесах, що мав ковша. «Танк та й годі», — подумав Фабіан. Усе було достоту так, як на війні, й ворожа військова машинерія стояла в бойовій готовності. Та ось вони проникли в тил ворога. Фабіан не боявся, але був трохи збуджений.
Перед бульдозером стояв гурт чоловіків у чорних костюмах і краватках, з жовтими касками на головах. Вони про щось говорили, схилившись над чималим розгорненим аркушем паперу. Здається, то був якийсь план або карта.
Фабіан кивнув Розі головою, і вони стали скрадатися вздовж екскаватора далі. Причаївшись за гусеничним колесом, вони нашорошили вуха.
— Почнемо з церкви чи залишимо її на завершення? — спитав один із чоловіків, що скидався на начальника.
Фабіан і Роза злякано перезирнулися. Про що це він?
— Який ти дурень, певно, не розумієш, що спершу вони повинні знести міську браму, а потім уже підійти до церкви, — почувся інший голос, із якого вони тут же впізнали Юнсона. — Як тільки підженемо туди всю техніку, то зможемо вантажити речі. Люди на це ще знайдуться. Після того, як церква спорожніє, зрівняємо її з землею.
— Одначе ми не можемо починати, доки не отримаємо від бурґомістра Креспа сигналу, — озвався третій. — До речі, де він? Зараз він мав би бути тут.
— Не переймайтеся Креспом, — грубо відповів йому Юнсон. — Пам’ятайте, що вам платить пан Фенвік, і то непогано. Я розпоряджаюся від його імени й за його згодою.
— Авжеж, — сказав начальник. — Коли будемо підгонити техніку?
По жовтих касках голосно застукали важкі дощові краплі. Чоловіки звели погляди в небо.
— Ще тільки накрапає, — поволі сказав Юнсон. — Та збирається на дощ, і буде не до жартів. — Він підняв угору мобільний телефон. — Зателефоную і дам сигнал стартувати. А ви тим часом будьте тут і не галасуйте.
Він зняв із голови жовту каску, віддав її начальникові, вдягнув шолом для їзди й пішов до мотоцикла, що стояв між деревами.
— А що як піде дощ? — крикнув йому вслід начальник. — Ми ж намокнемо!
Юнсон надавив на газ і завів мотор.
— Це не моя проблема, — відповів він, перекрикуючи гуркіт. — Посідаєте в машини. І пам’ятайте: яка робота — така й оплата!
І він зник у хмарі тріскучої куряви.
Зненацька з іншого краю гайка почувся крик і вереск. Гладкий чоловік у комбінезоні тягнув за комір Райна. Хлопець щосили пручався і намагався вирватися.
— Гляньте, що я знайшов, — радісно сказав чоловік. — Ось хто тут нишпорить. Їх було двоє, але другий утік.
— Ми просто хотіли подивитись на машини, — кричав Райн. — Вони нас дуже зацікавили.
Гладкий чоловік зм’як. Начальник і всі решта захихикали.
— Хлопці є хлопці, — сказав начальник. — Відпусти його. — А Райнові суворо сказав: — Тільки зарубай собі на носі, що небезпечно підходити так близько до робочої техніки. Щоб я ноги твоєї тут більш не бачив!
Райн кивнув головою і дременув у бік міста.
Фабіан і Роза стрибнули в канаву й непомітно поповзли в тому самому напрямку з другого боку, минаючи всю ту машинерію. Дощові краплі вже падали рясніше, і гуркіт грому підступав дедалі ближче. Як тільки вони вибралися з лісу, то вийшли на дорогу й побігли з усіх сил. Їм здавалось, що вони чули за собою крик і гуркіт моторів, але не переставали бігти й не озиралися. Біля брами в старе місто їх чекали Райн і Понтус.
Райн витирав спітнілого лоба.
— Мало не вскочили в халепу, — захекано мовив він, чухаючи потилицю.
Фабіан розповів, що вони з Розою підслухали.
— Виходить, вони теж негідники, — похмуро сказав Понтус.
— Якби так, то вони мене не відпустили б, — нагадав Райн.
— Маєш слушність, Райне, — сказав Фабіан. — Здається, що Оксамитовий Лицар, цебто Фенвік, хоче зайти надто далеко й знищити церкву, щоб знайти угоду! Напевно, він найняв цих людей, як то звичайно буває, і вони навіть не усвідомлюють, у що їх уплутали.
Ставало все темніше й темніше. Зненацька небо розпанахала сліпуча блискавка, й відразу ж за нею загрюкали перекати грому. А тоді линуло як із відра. Фабіан зроду б не повірив, що в небі так багато води.
За якусь мить дороги й вулиці перетворились на маленькі річки, й стічні канави стали переливатися через край.
— Нам треба сховатися в будинок! — крикнув Фабіан. — Мерщій!
У місті вже саме збиралися замикати крамниці. Продавці квапилися занести всередину все, що стояло надворі, й зачиняли віконниці. Мокрі, як хлющі, люди, попіднімавши коміри й розкривши парасолі, бігли вулицями додому. Крім дощу, тепер ще знявся й вітер. Він підхоплював сміття, що валялося тут і там, і підіймав його в безладній круговерті вгору. Дощ шмагав по обличчях, і діти дуже швидко промокли наскрізь.