Франс підвівся й став перед Креспом, що сидів у кріслі, натягнувши плед до підборіддя і вражено витріщивши очі. «Він у розпачі й, здається, щойно змахнув зі щік сльози, якщо вони й справді там були», — подумав Фабіан.
— Що ти про це знаєш, Креспе? — спитав Франс.
— Нічого, — відповів Кресп, і голос у нього став хрипкіший, ніж звичайно. — І для мене це щось нечуване.
— Мені важко тобі повірити, — сказав Франс. — Ти якось до цього всього причетний. Ану скажи, як тобі вдалося стати бурґомістром?
— Ось про що ти думаєш! — засичав Кресп. — Може, тобі здається, що вибори було змахльовано?
Франс і всі присутні вичікувально вп’ялися в нього очима.
— Про яке махлювання він торочить? — пошепки спитала Роза у Райна, але той, штовхнувши її плечем, звелів мовчати.
— Так, мені дали завдання махлювати, — сичав далі Кресп. — Я отримав таку допомогу й пропозицію, що не зміг відмовитися. Пропозицію, яка могла б повернути честь родини й зробити мене багатим. Мені легко було наважитися.
— Мабуть, насправді то була нікчемна пропозиція, — дошкульно сказав учитель Плате. — Напевно, тобі запропонували обдурити своїх земляків.
Кресп зненацька розлютився як бик.
— Нехай і так, нехай, — сказав він тремтячим голосом. — А хіба зробили для мене що-небудь мої земляки чи моє місто? Коли ви загалом робили щось добре для родини Креспів? Упродовж століть, ще відтоді як сердешний Натаніель Кресп уклав угоду з графом Фенрісом, на нас дивились мов на прокажених і звідусіль виганяли! Як соромно було мати прізвище Кресп! Мало яка дівчина ставала під вінець, а ще менше йшло під вінець чоловіків, і то лише тому, що вони були з роду Креспів. Рід усе рідшав і рідшав, аж поки лишився тільки я — у великому будинку на Майдані Ратуші. Ні, я не винен своєму містові абсолютно нічого! Це місто завинило перед моїм родом і має повернути йому добре ім’я!
Він із викликом обвів поглядом усіх присутніх.
Більшість їх були настільки шоковані, що не спромоглися здобутися й на слово. Аж тут пастор сказав приязним тоном:
— Звинуваченнями нічого не досягнемо. Ану розказуй усе, як є.
Кресп стенув плечима й раптом начебто поступився.
— Я розпочав із вивчення роду, щоб довідатися більше про своє коріння, — повів він далі спокійним тоном. — У будинку міського писаря повно документальних матеріалів, і крім того, я позичав у пастора міські хроніки. Я прочитав геть усе про свою безталанну родину, а також немало про інші родини в місті. Ті родини були щасливі, — про такі я міг хіба що мріяти. Але одного дня в моєму житті з’явився Фенвік.
Те слово виявилось ключовим, оскільки після нього блискавка, що розпанахала небо, на коротку мить залила вітальню сліпучо-білим світлом. І тут же щосили грякнуло.
Фабіан здригнувся. Здавалось, ніби хтось не зводив із них очей і дослухався до кожного сказаного слова.
Згодом грюкіт грому влігся, але Кресп сидів у кріслі й тремтів. Коли він заговорив знов, то вони довідалися, що він зайшов у контакт із Фенвіком через оголошення в газеті про розшук потомків Натаніеля Креспа. Цей пан Фенвік знав усе про його рід і минуле, і сказав, що тепер у Креспа з’явився прекрасний шанс облаштувати собі краще життя. Фенвік допоміг Креолові висунутися на посаду бурґомістра, і це саме він завдяки своїм коштам змахлював вибори.
— Як це йому вдалося? — спитав учитель Плате. — Ти думаєш, що він підкупив півміста?
Кресп гірко всміхнувся.
— Ні, ви так само добре, як і я, знаєте, що з того нічого не вийшло б. Але назалежним чиновникам, що брали участь у виборах, було заплачено кругленьку суму за те, щоб вони замінили частину виборчих бюлетенів.
Плате повагом кивнув головою. Як велить закон, цих чиновників відрядили в місто зі столиці, щоб вони допомогли провести вибори, і більш ніщо їх із Вовчими Горами не зв’язувало.
— Фенвік організовував усі мої виступи й зустрічі з людьми, і я через свою дурість дозволив йому це робити, — невесело мовив Кресп. — Я довірився йому повністю.
Він відкашлявся й витер із лоба піт.
— Коли ти зрозумів, що щось не так? — спитав Франс.
— Коли побачив, як поводяться з «футболістами», — відповів Кресп.
І тоді вони почули цілу історію про те, як бурґомістрів маєток немовби перетворився на казарму, і що тих, хто там перебував, очевидно, ніхто й ніколи не тренуватиме.
Фабіан із полегшею нечутно зітхнув. Нарешті він знайшов підтвердження своїй нічній екскурсії.
— Здається, справи кепські, — сказав Франс. — Що ми можемо вдіяти? Треба піти туди й звільнити їх!