— Не забувай, що вони підписали контракт. І до того ж вам не можна виходити надвір! — відповів Кресп.
Авжеж, у тому не було жодного сумніву. Щоразу, як у кімнаті западала тиша, до них ізнадвору долинало завивання бурі.
Глибоко вдихнувши повітря, Кресп повів далі:
— Я мав намір розірвати угоду. Але сьогодні Фенвік прийшов до будинку міського писаря разом із Маґелем і Таґом, щоб дізнатися, чи є ще в місті нащадки лицаря Вовка. Коли я сказав, що його рід вимер кілька сот років тому, він мені не повірив. Він сказав, ніби був певен, що хтось лишився, і що йому конче потрібно знати, хто він. Потім Фенвік спитав, чи живі ще нащадки родини Берґгаммерів. Одначе я не зміг нікого з них знайти. І тоді він оскаженів.
Кресп важко задихав. Після невеличкої паузи він сказав, як вони накинулися на нього — всі троє — і добряче віддубасили.
— Фенвік сичав, що довіку матиме наді мною владу, мовляв, я продав йому свою душу. Він кричав, що неодмінно повернеться й вимагатиме всього, що я йому завинив. Аж тут здійнялася буря, і я подумав, що наспіла моя смертна година!
Бурґомістрові очі від жаху заблищали. Та він таки зібрався з духом і став розповідати далі.
Якусь мить він, наляканий до смерти, лежав долі, його поймав відчай. Урешті-решт він якось зіп’явся на ноги й вийшов у той безпросвітний дощ. Так чи інак йому треба було шукати допомоги, оскільки він уже не міг носити все це в собі. Надворі він, утративши здатність щось говорити й думати, метався туди-сюди аж доти, доки йому на поміч приспів Фабіан зі своїми друзями.
Фабіан здригнувся й подумав про Фелікса. Невже ангел теж відчув на собі гнів Оксамитового Лицаря?
Кресп глянув на дітей, і його тон полагіднішав.
— Дякую вам, хлопці, за допомогу, — мовив він. — Те, що ви прихистили мене в цьому домі, найприємніше з усього, що я пережив. — Він витримав паузу й подивився на них, переводячи погляд із одного на другого. — Але хтозна, чи ми тут у безпеці.
— У безпеці від кого? — спитав пастор. — Ти маєш на гадці пана Фенвіка? Це його нам треба боятися?
Кресп схвильовано кивнув головою і щільніше обкутався пледом.
Віта вислухала розповідь дітей, а потім Креспову, не зронивши жодного слова. Але вертикальна зморшка між її брів стала ще глибша. Аж ось вона підійшла до вікна й трішки відхилила штору.
— У таку негоду надворі нічого робити, — сказала вона. — До того ж там темно. Ті, що хочуть зносити міський мур і церкву, й пальцем не ворухнуть, поки не вщухне буря.
Цієї миті вітер так несамовито вгатив у стіну будинку, що на вікнах задзеленчали шибки. Вони почули, як надворі щось упало на бруківку й розбилося на друзки.
— Ну ось, уже починає зносити черепицю, — сказав Франс. — Зараз ви звідси не підете. Ніхто не наважиться в таку негоду виткнути носа надвір. Краще вам лишитися тут на ніч.
М’ясник, здавалося, засмутився.
— Моя дружина ще й досі у крамниці, — сказав він. — Вона не знає, що ми з Райном у безпеці.
— У мене теж дружина й дочка самі вдома, — сказав пекар.
Франс підняв телефонну слухавку й скрушно стенув плечима.
— Телефон не працює від минулої грози, — сказав він. — У нас не вийде їх попередити. Найкраще, що ми можемо зробити, так це лягати відпочивати.
Фабіан раптом відчув, який він стомлений.
Віта глянула на сина й погладила його по голові.
— Ви, певно, страшенно стомилися, ви всі, — сказала вона. — Якщо допоможете мені принести все, що в нас є — перини, ковдри, подушки — то кожному знайдеться місце, де спати.
Кивнувши матері головою, Фабіан махнув рукою своїм друзям, і вони з Вітою подалися шукати постіль. Нав’ючені ковдрами, подушками й старими перинами з гагачого пуху, вони, перевальцем спустившися сходами вниз, занесли те все до вітальні. Там усе товариство досить непогано розташувалося. Кресп ліг на канапі, вкутавшись пледом, а решта вклались долі, в кріслі й на великому письмовому столі. Пастора Віта відвела в кухню, де стояв старезний тапчан. У розкладеному вигляді він перетворювався на ліжко на одну особу. Під пастором він добряче вгнувся.
— Мені тут буде зручно, — вдоволено сказав він. — Як тільки розвидниться, ми, певно, подивимось на речі інакше.
Четверо друзів пішли спати до Фабіанової кімнати.
Коли Віта, побажавши добраніч, вийшла, Фабіан похвалився вісткою від Фелікса. Діти трохи занепокоїлися.
— Ми не можемо дозволити йому бути самому в церкві! — скрикнула Роза. — Хтозна, що той негідник Фенвік із ним зробить.
— Фелікс попросив, щоб ми нічого не вигадували й не виходили надвір, — сказав Фабіан. — Почекаємо, коли він знов озветься. Але якщо до суботи не отримаємо від нього вістки, то підемо до церкви, незважаючи ні на яку негоду.