— Це контракти, підписані за день, — переможно сказав він. — Їх тут понад п’ятдесят.
Оксамитовий Лицар вишкірився. Він спокійнісінько всівся на канапу, відкинувся на її спинку і поклав ногу на ногу — Фабіан уже бачив, як він робив це раніше. Потім Оксамитовий Лицар уп’явся очима в Райна.
— Ти такий показний хлопчина, — улесливо сказав він. — Тобі треба умовити свого батька пристати на нашу пропозицію. Нам потрібні такі дужаки, як ти. З тебе може вийти прекрасний воротар, подумай про це!
— Ні, дякую! — рішуче відказав Райн.
Оксамитовий Лицар подався вперед, збираючись переконувати хлопця далі, але раптом осівся й прикипів очима до свого чобота. Він помітив, що там бракувало шпори. Він почервонів як рак і, здавалося, насторожився усім своїм єством. Потім, сидячи на канапі, випростався й роззирнувся по кімнаті.
Фабіан, що стояв неподалік, неспокійно затупав на місці й відчув, як щось кольнуло йому в стегно.
— Йой! — мимоволі скрикнув він.
Його вколола шпора, що лежала в кишені.
Оксамитовий Лицар обернувся до нього.
— Що з тобою, хлопче? — з підозрою спитав він.
— Я… просто розтягнув м’яз, — відповів Фабіан.
Він відчув, що шпора закрутилась-завертілась у кишені, мов жива. Може, вона хотіла повернутися до свого господаря? Невже те, що він її підібрав, вважається крадіжкою? Врешті-решт шпора вколола Фабіана так, що він відійшов до вікна. Тоді вона втихомирилась. Темні окуляри Оксамитового Лицаря весь час стежили за ним.
В одному кутку кімнати майже непомітно стояв пастор Лінд, — здавалось, він не мав бажання брати участи в тому, що відбувалося. Зиркнувши в бік Фабіана, пастор зустрівся з ним поглядом і поволі кивнув головою. Фабіан не зрозумів чому, але поволі кивнув йому у відповідь.
Аж тут узяв слово Франс:
— Мабуть, я можу сказати від імени всього нашого товариства в цій кімнаті: ніхто з нас не пустить своїх дітей із вами. Забирайте свої контракти й вимітайтеся геть!
Він посунув контракти до поліцейського, і той швиденько сховав їх у течку.
— Ви ще пошкодуєте, — засичав він.
Якось так сичав і Кресп, коли втрачав над собою контроль. Фабіан і його товариші переглянулись. Що ставалося з людьми, прихильними до Оксамитового Лицаря? У кожнім разі Маґель і Таґ зробилися зовсім не такі, як були. Фабер просто перетворився на свою звичайнісіньку тінь — він стояв позад усіх, опустивши руки.
Оксамитовий Лицар ляснув долонями по колінах і підвівся.
— Ну, тоді нам більш нічого тут робити, — сказав він. — Що посіяли, те й пожнете!
Він уже був рушив до дверей, та раптом обернувся.
— Таґе, Маґелю, — мовив він. — Забирайте Креспа й ходімо!
Лікар і поліцейський підійшли до крісла й заходилися підіймати й ставити Креспа на ноги. Бурґомістр перелякався до смерти й гаряче запротестував.
— Я не хочу! — закричав він. — Мені й тут добре. До того ж мені боляче йти. Облиште мене!
— Тобі треба обстежити ногу, — сказав лікар, а тоді й він засичав. — Щоб переконатися, чи вона не посиніла. Якщо ти підеш із нами, то з нею все буде гаразд.
Тепер усі побачили, що Кресп просто нетямився від жаху. Він відчайдушно пручався.
— Облиште його й забирайтеся геть! — владно мовив Франс.
— Тобі теж не зайве було б піти з нами, Франсе Рінґере, — сказав Маґель. — Тоді я оглянув би твою руку.
— Красненько дякую, — відповів Франс. — Я сподіваюсь, що вона й так заживе. Дайте Креспові спокій і гетьте звідси!
Обидва прислужники Оксамитового Лицаря навіть бровою не повели, а, вчепившися в Креспа, й далі тягли його до дверей. Бурґомістр ревів, як бугай.
— Не дайте їм мене забрати, — пхинькав він. — Я цього не переживу. Допоможіть мені, будь ласка!
— Ну, ну, Креспе, — утішав його лікар Маґель. — Опануй собою! Ти був так довго на дощі, що в тебе почався невеличкий жар. Та все буде гаразд. Зараз ми відведемо тебе додому.
І вони разом із поліцейським знов схопили Креспа попідруч і розвернулися в бік дверей. Одначе не ступили й кроку. Зненацька їхні очі вцілили в самісіньке пузо м’ясника Бука, який заступив собою весь прохід у дверях. М’ясник стояв, схрестивши на грудях дебелі руки, і його обличчя пашіло люттю.
— Відпустіть його! — загримів він. — Інакше будете мати справу зі мною!
Лікар і поліцейський так розгубилися, що на мить відпустили Креспа. Фабіан, Понтус і Райн скористалися нагодою, щоб кинутися вперед і провести тремтячого бурґомістра до канапи. Там вони поставали перед ним, як охоронці, а Роза тим часом допомогала йому випростати пошкоджену ногу.
Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару.