І так, не зустрівши дорогою жодної живої душі, діти дісталися до будинку писаря на Майдан Ратуші. Буря обійшлася з будинком жорстоко, тож вигляд у нього був убогіший, ніж раніше. Навколо нього тут і там валялась потовчена черепиця, а більшість віконниць, ледь тримаючись, теліпалися на вітрі.
— Обігнемо будинок і зайдемо з чорного ходу, — крикнув Фабіан і потягнув за собою Розу.
Вони, спотикаючись, завернули за будинок і побрели до дверей, що вели в Креспів будинок. Роза вийняла в’язку ключів і встромила одного з них у заржавілий замок. Як тільки вона його повернула, двері, на їхній превеликий подив, плавно відчинилися. Діти на мить сторопіли й витріщились одне на одного. Тоді Фабіан зібрався з духом і зайшов досередини. Друзі сторожко пішли слідом.
Вони опинились на широкому сходовому майданчику, куди попадало трохи світла з напіввідчинених дверей, що лишилися у них ззаду. По один бік сходи вели вгору далі в будинок, а по другий — униз, де, напевно, містився підвал. Подумавши хвильку-другу, Фабіан сказав:
— Ходімо вгору! Йдіть за мною!
І він повів їх сходами вгору. На наступному майданчику вони побачили двері, а коли роздивилися ближче, виявили, що ті двері вели до кухні. Зайшовши всередину, діти сторопіли. Перед ними сюди хтось навідувався: усе було вивалено з шаф, долі валялись порвані скатертини й серветки з прилиплими рештками їжі. Смерділо помиями.
Райн підняв з долівки якусь стару газету, але відразу її і впустив.
— Фу! — скрикнув він і скривився.
Що далі, то гірше враження справляв будинок. Там було чимало кімнат і коридорів, і всюди хтось познімав зі стін картини, порізав шпалери, поскручував килими й поперевертав меблі. Всі до одної шафи в будинку були порожні, а те, що лежало в шухлядах, було вивернуто на підлогу. У вітальні Фабіан зупинився й понюшив повітря. Авжеж, у цілому будинку стояв запах цвілі, до того ж відчутно пахло нафталіновими кульками та сигарами.
— Тут був Фенвік, — пошепки мовив Фабіан. — Я чую це по запаху.
— Як ти гадаєш, що він шукав? — спитала Роза, теж пошепки.
— Гадки не маю, — відповів Фабіан. — І швидше за все він нічого не знайшов. Але це, певно, означає, що нам тут є що шукати. Нумо обстежувати підлогу й стіни!
Він став навколішки й заходився лазити по кімнаті, ретельно стукаючи по дошках підлоги. На одній із них звук змінився.
— Тут щось є, — сказав він. — Подайте мені щось підважити дошку!
Райн знайшов за кухонними дверима металевий ломик, куди його відкинули попередні «гості». І тоді Фабіан узявся підважувати дошку. Виявилось, що під нею була заглибина.
Усі троє впали навколішки, аби побачити, що ж там є. У заглибині лежав вузенький пакет із провощеної тканини. Фабіан витягнув пакет і побачив, що він був твердий і потрісканий од давности. Хлопець обережно розв’язав мотузочку, відкрив пакет і вийняв із нього звиток пергаменту, такий-такісінький, як йому дав Фелікс.
І тут вони здригнулись, бо до них долинув якийсь різкий звук і деренчання шибок на вікнах. То на купу потовченого скла, що лежало під вікном, звалився великий шмат черепиці, — й раптом здалося, що буря перебралась до кімнати.
Понтус ступив два кроки до вікна й виглянув надвір, та вмент відскочив і схвильовано зашепотів:
— На сходах стоїть якийсь тип у плащі. Мабуть, вони нас вистежили.
Тієї ж миті у вхідні двері затарабанили, і жодне з дітей не виявило бажання спитати, хто там. Фабіан швиденько запхнув звиток пергаменту в провощений пакет і сховав його на грудях.
— Негайно вшиваємось, — сказав він. — Треба йти додому.
Райн міцніше стиснув у руці ломик.
— Нехай тільки зачеплять нас! — приглушено сказав він. — Ходімо.
Вони пробігли через кухню і поквапилися вниз до чорного ходу. В двері весь час тарабанили. Фабіан помаленьку відчинив двері чорного ходу й визирнув у завулок. Там, здавалось, було порожньо, й він кивнув друзям головою.
— Тримаймось купи, хай там що! — сказав він, схопив Розу за руку й вискочив з будинку.
За ним вийшов Понтус, а тоді й Райн, звісно, з ломиком. Вони побрели вздовж стічної канави, вода в якій взялася бульками.
Аж тут у самому кінці завулка випірнула якась темна постать у плащі. Хтось, певно, передбачив, що вони могли вийти надвір чорним ходом. Постать щось крикнула й кинулась до них. Діти різко зупинилися, розвернулись і щодуху помчали в протилежному напрямку. «Ану стійте!» — репетувало їм услід. І коли вони вже майже добігали до другого краю завулка, небо розітнула масивна зигзагоподібна блискавка. Сліпуче світло зненацька освітило навіть постать, що заступала їм дорогу. Грім, який прокотився слідом за блискавкою, був такий жахливий, що в них мало не полопались барабанні перетинки. Фабіан кинувся в найближчий завулок зі стічними канавами, тягнучи за собою друзів, і вони помчали так, як ніколи досі не мчали, хоч вода діставала їм до щиколоток. Райн, якому знов довелося бігти боком, накульгував, не відстаючи від Понтуса. Черепиця й вазони з квітами сипалися довкола них градом і розбивались на бруківці, але — диво дивне! — дорогою їм так ніхто й не стрівся. Вони бігли й бігли, а дощ безжально шмагав їх по обличчю й проникав у всі шпарини плащів.