Раптом Фабіан зупинився. У завулках зі стічними канавами було важко знати достеменно, в якій частині міста людина перебуває. Зараз їм треба було впевнитися, чи туди вони простують.
Він обережно роззирнувся навсібіч і здригнувся. Ген удалині біля двох будинків він помітив ще одну постать у плащі. І це в завулках зі стічними канавами! То не міг бути ніхто з дорослих. Але яка дитина, крім них самих, могла наважитися попхатися в таку негоду вузькими завулками? Фабіан обернувся до друзів і приклав палець до губів. Тоді подав Райнові знак відійти назад і шмигнути в прохід, з якого вони щойно вийшли. Постававши там, вони притиснулися спинами до стіни, і серце в кожного з них мало не вистрибувало з грудей.
Фабіан знов роззирнувся. Він побачив дві менші постаті, вбрані в плащі, що, вийшовши з двох завулків, зустрілися на перехресті. Здавалось, незнайомці про щось радилися. І як тільки один із них тицьнув у їхній бік, Фабіан одразу ж сховався. Тоді обернувся до Рози, яка стояла зовсім поруч, і зашепотів:
— Пройди два завулки назад, двічі поверни праворуч, і чекай мене там.
Роза вмент зрозуміла, що він задумав, і потягнула за собою Райна, який мимохіть пихтів, і далі боком заходячи в лабіринт стічних канав.
Фабіан лишився стояти й чекав. Крізь дощ, який шмагав у лице, і вітер, що збивав із ніг, йому чулося чиєсь слабке брьохання. Хтось мокрий як хлющ брів стічними канавами, хтось такий, що не вмів рухатися безшумно — так, як робили це інші загадкові переслідувачі. Фабіанове серце втекло в п’яти, але він твердо вирішив з’ясувати, хто то був. Аж ось брьохання стихло.
І тут шпарину, що вела до проходу, де принишк Фабіан, затулила чиясь темна постать. Хтозна хто то був, але він стояв незрушно, як стовп. Пильно придивляючись до нього крізь дощ, Фабіан силкувався його впізнати, але вода застилала очі й мовби засліплювала їх. Він тернув рукою обличчя й хоробро ступив крок уперед.
Аж тут небо розітнула біла блискавка, і завулок залило сліпучим світлом. Це тривало всього якусь мить, але вистачило для того, щоб Фабіан помітив, хто перед ним. То був Турд, він стояв мов скеля у вузькій шпарині й заступав йому дорогу. Турд, який був вищий за решту хлопців, але настільки худий, що й досі міг просуватися лабіринтом стічних канав.
Одначе з Турдовими очима діялось щось дивне. В миттєвому спалаху блискавки Фабіан помітив на них якусь сіру плівку, що надавала йому нетутешнього й небезпечного вигляду. Здавалось, ніби з тих очей зникло все людське.
Турд теж помітив Фабіана й голосно засичав. Тоді сягнистим кроком ступив углиб проходу й простягнув руку, щоб схопити Фабіана. Той відсахнувся, і Турд, посковзнувшись на слизькій стічній канавці, зарив носом у стіну будинку. Потім Фабіан круто розвернувся й кинувся брести далі. Йому треба було спекатися Турда й знайти друзів. Він сподівався, що вони були в безпеці.
Він відчував Турдове сичання просто на своїй потилиці, а тоді хтось схопив його за каптур і потягнув назад. Турдові руки здавили йому шию, як лещата. Тепер він опинився у великій небезпеці й відбивався, як міг, попри те, що не звик битися. Турд притиснув його до стіни, і йому стало важко дихати. У відчаї Фабіан уперся ногами в стіну з другого боку, відкинув назад голову і з усієї сили вгатив лобом Турда по голові. Сичання переросло в сухий невиразний рев, і руки, що його душили, розімкнулися. Фабіан скористався тією нагодою і хвицнув нападника ногою так, що той навзнак упав у стічну канаву з бульками.
Фабіан не чекав, що буде з Турдом далі. Він прожогом знов кинувся в лабіринт стічних канав і пробіг ще два завулки. Сподівався, що пробіг. Тоді двічі завернув праворуч, де й розраховував знайти своїх друзів.
Вони стояли в умовленому місці — мокрі й закоцюблі від холоду. Фабіан без жодних пояснень кивнув їм головою. І вони гуртом подались далі завулками зі стічними канавами, аж поки дістались до Фабіанового завулка. Там вони попритулялись близесенько до стіни, а Фабіан тим часом обережно розглянувся туди й сюди з-за рогу. Здавалось, шлях був вільний.