Вони дійшли згоди, що м’ясник і пекар спробують завтра навідатися додому. Підуть разом, щоб було певніше. Якщо зможуть, то повернуться із запасами їжі, дружинами й маленькою Понтусовою сестричкою.
Так за столом вони про все й домовилися. Пастор примостився у кутку з книжкою, Франс і Віта посідали на ослоні з іншими трьома чоловіками провадити розмову далі, а Кресп покульгав на своє місце на канапі. Сівши там, він утупився очима кудись поперед себе.
Фабіан та його друзі прибрали зі столу й вийшли на кухню. Вони підклали в грубу дров і сіли довкола кухонного столу.
Запала довга мовчанка.
— Ти ба, — врешті-решт озвався Понтус. — Виходить, що Вовчий Замок належить тобі й твоїй матері?
Фабіан звів на нього очі.
— Виходить, належить, — обережно відповів він. — Але я гадки не маю, що ми з ним робитимемо.
— Напевно, як і в часи лицаря Вовка, вам належить усе місто, — докинув Райн.
— Тож це ти повинен поновити угоду, — сказала Роза й подивилась на нього дуже серйозними очима. — Наша доля залежить від тебе.
— Але ж спершу я мушу ту угоду знайти, а ми не виходимо надвір! — у відчаї мовив Фабіан.
— Нам знов треба спробувати погукати Фелікса, — сказала Роза. — Може, він нас почує, якщо ми всі гуртом дуже на ньому зосередимося.
Діти зосередилися, подумки викликаючи Фелікса. Вони довго так сиділи, але нічого не ставалося. Очевидно, звідти ніякої допомоги не буде. Невже Фелікс сам її потребує?
Щоб збавити час і перевести думки на інше, вони вирішили пограти в карти. І грали, аж поки в кухню зайшла Віта й звеліла їм іти спати.
Перед тим, як лягти, Фабіан нишком виглянув у вікно. Надворі стояла кромішня темрява, але йому все-таки здалося, ніби навпроти стіни будинку, що маячів потойбіч вулиці, мелькали ще темніші тіні. Він здригнувся. Виходить, там і досі стовбичили ті загадкові переслідувачі.
Поруч на матраці голосно й глибоко позіхнув Понтус.
— Якби ви знали, як я стомився, — сказав він. — Спатиму без задніх ніг. Завтра, напевно, розгодиниться, й ми зможемо піти в церкву.
Всі четверо побажали одне одному добраніч і поснули. Надворі все ще лютувала буря — з не меншою силою, як досі.
16
Посеред ночі Фабіан прокинувся від страшного грому. Він трохи полежав і подумав над тим, що сталося. Спробував ще раз покликати Фелікса, але марно.
Урешті-решт хлопець збагнув, що вже не засне. Він підвівся, натягнув на себе шкарпетки й светр і поплентався сходами вниз, щоб випити на кухні склянку молока. Наскільки він пам’ятав, його ще там трохи лишалося.
Відчинивши кухонні двері, він побачив пастора Лінда, що сидів за столом і читав при свічці, яка горіла у великому канделябрі. Старий чоловік був закутаний у ковдру і, здавалось, повністю захоплений своєю книжкою. Ріденьке його волосся стирчало на всі боки, а на самім кінчику носа стриміли окуляри. Він підвів очі аж тоді, коли Фабіан став просто перед ним. Тоді пастор здригнувся.
— О, Господи! — злякано видихнув він. — Це ти, хлопче? Що ти так пізно тут робиш?
— Мені не спиться, — відповів Фабіан. — А ще дуже захотілося молока. Налити вам трохи шоколаду?
На обличчі пастора, який любив солодке, розпливлася радісна усмішка.
Фабіан підклав у грубу дров і підігрів молоко й шоколад. Потім сів біля пастора на ослоні й поставив на стіл дві чашки, що парували.
— Мені теж не спиться, — сказав пастор. — Я можу тут собі читати, нікому не заважаючи.
Фабіан кивнув головою. Нарешті він спопав пастора віч-на-віч.
— Пасторе Лінде, — тамуючи дух, спитав він. — Що ви знаєте про ангелів?
Пастор зиркнув на нього поверх окулярів.
— Дивне запитання, — сказав він. — Особливо такої пізньої години. В тебе є якась особлива причина, що ти питаєш?
— Ні… та… я гаразд і не знаю, — затинаючись, відповів Фабіан. — Мабуть, просто з цікавости.
— Ну, авжеж, авжеж, — сказав пастор. — Це теж непогана причина, як і всяка інша. Ні, насправді я мало знаю про ангелів. Вони мене завжди цікавили. Але від того, що людина читає Біблію, вона, на жаль, не вельми мудрішає. Тому я краще розкажу тобі легенду. Казки й легенди часто повідують набагато більше, ніж щось достовірне, бо їх розумієш серцем, а не розумом. Тож суди сам. Це легенда про Михаїла й дракона. Михаїл — як ти знаєш, архангел головного вівтаря — найголовніший з-поміж ангелів. Зараз ти почуєш, як він ним став.
Пастор відкашлявся, всівся зручніше й повагом відпив із чашки чимало шоколаду. Потім заходився розповідати, як завше, докладно: