— Одного разу сидів Господь Бог між своїми зірками й ангелами, що скидались на великі колони вогню. Вони перебували не дуже далеко від сонця. Але глибоко під ними була земля з горами й камінням, де всюди никало сила-силенна звірів. Ангели любили її роздивлятися, бо земля була дуже зелена, буйна і мерехтіла від води. Тоді всі люди були великодушні.
Господь Бог жив у найвищих небесних сферах і мав неймовірну кількість ангелів. Найпрекрасніший і наймогутніший із них був Сатанаїл — той, що сказав сам собі: «Немає дужчого над мене! Немає могутнішого над мене! Я волію скинути Господа Бога з його трону й створити свою власну державу! Я волію мати все і володіти всім!»
Але як тільки він так подумав, то й перестав бути ангелом, і його крила стали чорні, як у величезного кажана. В ангелів саме так і буває — всі їхні думки відразу ж проявляються зовні.
Фабіан тут же згадав Фелікса, що мав звичку синіти від гніву. Авжеж, це була чиста правда. Він сам собі всміхнувся.
Пастор вів далі:
— Одначе Сатанаїл переконав багатьох-пребагатьох ангелів стати на його бік. І вони гуртом пішли в наступ на Господа Бога та його найвірніших ангелів.
Найбільший із цих найвірніших ангелів звався Миха, і разом із іншими він прогнав Сатанаїла та його зграю з неба, тож ті спустилися на землю й заснували тут свою державу. Ступивши на землю, вони подивились одне на одного. Сатанаїл провів рукою по обличчю, а потім по тілу до самого низу і виявив, що став драконом. Усі інші перетворились на драконів менших розмірів, дракончиків, змій і гадів і оселилися в усьому, що було тверде — в камінні, в печерах, гірських розколинах та скелях. Вони заснували могутню державу на чолі з королем — драконом Сатанаїлом.
Відразу почали вони мордувати людей і тварин і всі скарби на землі стягати в свої печери — все золото й срібло, всі діаманти й перли. Сатанаїл сам мав цілу гору, повну скарбів. Коли він вирушав грабувати, світом пролягала випалена чорна смуга, як слід від розпеченої праски.
Усі плакали — і люди, й звірі. До Господа Бога та його найвірніших ангелів докочувалися з землі лише слабкі поголоски й скарги.
Але якось увечері, задовго після того, як його було скинуто з неба, лежав Сатанаїл перед печерою. Вечір випав темний — такий, як і бувають вечори восени. Та оскільки повітря від прозорости мовби світилося, зірки йому було видно набагато чіткіше, ніж будь-коли. Ті зірки були страшенно великі й напрочуд ясно сяяли, — скільки жив на землі, він ніколи не бачив, щоб вони так сяяли. І тут черстве серце старого дракона пронизав далекий-предалекий спомин: зірки! Колись він бачив їх близько-близесенько!
Тепер його приголомшило те, що він, володіючи всім золотом світу і коштовним камінням, не мав у своїй печері зірок, — і він відчув, що повинен їх мати. Він відчув себе хворим і немічним від самої думки, що на світі є щось таке, чим він не володіє. Сатанаїл звівся на задні ноги, випустив кігті й засичав на небо. Йому хотілося всім володіти! Йому самому хотілося все мати!
Та коли спершу він жадав зірок на нічному небі, то тепер уже він поклав око й на саме сонце. Він відчував, що все, чим володіє, може вважатися тільки порохом і попелом, якщо сонце не стане його власністю.
Сатанаїл змахнув крилами і, виписуючи великі кола, полинув у небо. І перш ніж настав вечір, він заступив сонце, і люди заплакали так голосно, що їх почули ангели. Він здіймався все вище й вище, і врешті-решт людські голоси проникли аж до престолу Господа Бога, що містився в найвищому скупченні зірок. Ангели повідомили, що Сатанаїл покрав зірки в найнижчих небесних шарах і що тепер він уже в дорозі до сонця.
Тоді Господь Бог покликав до себе Миху, відбатував чималий шмат сонячного променя й зробив із нього меч. Дав він Михові той сонячний меч і сталеве спорядження.
— Королю ангелів! — звелів він. — Убий дракона!
І ангели провели Миху до сонця. Там і почався його двобій із Сатанаїлом. Король драконів уже відхопив собі кусень сонячного диска. Поки вони билися, то весь час вертілись одне навколо одного у вихорі, а тоді попадали, як гирі, на землю. І падали вони довго-довго, а коли билися, то іскри з зірок розліталися на всі боки й усюди стояв зоряний пил. Здавалось, що до землі наближався рясний зоряний дощ. Попереду них і під ними летіли додолу чималі грудомахи зірок і, либонь, дуже скоро опинялися внизу. Аж тут Миха замахнувся мечем, і з панцира Сатанаїла відкололися великі шматки. А діставшися землі, він убив дракона.
То була неповторна мить, бо ж уперше сталося так, що один із найвірніших ангелів ступив на землю. Він забрав у Сатанаїла золото сонця й закопав його в розколині скель.