— Що ви шукали в церкві в неділю ввечері?
Кресп затремтів, як у лихоманці.
— Звідки ти знаєш… — почав він, але потім покірно зітхнув. — То це, виходить, був ти, — сказав він. — Я зрозумів, що там хтось є, як тільки опинився в пастці. — Він кинув косий погляд на Фабіана. — Ти знаєш більше за молитву «Отче наш», Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка й спадкоємцю Вовчого Замку.
Він замовк. А потім зважився розповісти все. Одного дня він позичив у пастора стародавні міські хроніки, і звідти випав невеличкий звиток пергаменту, сплющений від довгого лежання упродовж кількох сот років. Коли Кресп його розправив, то побачив на ньому чудернацький вірш, із якого він нічогісінько не второпав. Згодом він показав його Фенвікові, і той страшенно схвилювався. Як тільки Кресп поцікавився, чи знає Фенвік, що то таке, той відповів так на його думку, там, мовляв, ідеться про якусь карту скарбів у формі загадки.
— Звідки йому було відомо, що той скарб у церкві? — спитав Фабіан, хоч і знав відповідь.
Оксамитовий Лицар усвідомлював, що то було не абищо. Очевидно, він сприйняв його за подарунок долі! Тепер у нього з’являлась прекрасна можливість захопити угоду з ангелами, а разом із тим і шанс її знищити.
— Думаю, просто здогадався, — відповів Кресп. — У кожнім разі Фенвік сказав, що він не мав часу обшукувати церкву, тож переклав цю частку роботи на мене. Я намагався знайти місце сховку того скарбу, оскільки він запевнив, що це пішло б на користь містові. Там щось написано про якийсь зелений камінь. У всій церкві немає ніякого зеленого каменя!
Зненацька в Фабіановій голові пролунав голос янгола Рафаїла: «Пам’ятай про зелений промінь!» У загадковому вірші лицаря Вовка теж щось згадано про якийсь промінь. Це ще більше все заплутувало. Що то в біса за промінь? Де він є й коли його можна побачити? От як тільки вщухне буря, вони відразу побіжать до церкви!
— Після того, що я пережив у церкві, ноги моєї більше там не буде, — сказав Кресп. — Я пожбурив геть пергамент із загадкою і через день відмовився від усього. Решту ти знаєш.
Він схопив чашку з кавою і, тремтячи від холоду, заліз із нею на канапу.
Фабіан зрозумів, що вже нічого в нього не випитає, й повернувся на кухню. Тепер він знав трохи більше, та що з того?
Пізно по обіді хтось затарабанив у двері чорного ходу. Франс підхопився йти відчиняти, але вчитель Плате його осмикнув. Він сам підійшов до дверей і крикнув:
— Хто там?
У двері затабаранило знов. Потім почувся голос м’ясника:
— Відчиняйте! Це ми!
Учитель Плате смикнув двері, й усередину ввалилися чотири мокрі постаті в дощовиках і з лискучими обличями: пекар Діс, пекариха й маленька Понтусова сестричка, яких супроводжував м’ясник Бук. Усі несли сумки й торбини. М’ясник тримав у руці замашну сокиру для рубання м’яса, — вигляд у нього був жахливий. У пекаря з рани на лобі цебеніла кров. Пекариха була червона від гніву і з качалкою в руці. Маленька Лаура кинулася братові в обійми.
— Жах та й годі! — скрикнула пані Діс, переводячи подих. — І до чого ми в нашому місті дожилися!
Ті, що сиділи вдома, допомогли прибульцям зняти дощовики й розібрати речі. Віта й Птахоспів заходилися виймати з сумок і торбин продукти й варити каву й шоколад, а Роза тим часом кинулась перев’язувати на лобі пекаря рану. Потім вони завели прибульців до вітальні, де сидів сам самотою Кресп. Побачивши пекареву родину й м’ясника Бука, він зрадів.
Коли всі посідали, Бук почав розповідати. Мовляв, тільки вони опинились надворі, як помітили, що хтось іде за ними назирці. Врешті-решт м’ясникові луснув терпець, і він потягнув Діса за собою за ріг, щоб там почекати переслідувача. І тільки той підкрався до рогу, його безоглядно схопили за шкірки й труснули, як той лантух. То, виявилось, був поштмейстер. Після недовгих «припрошувань» вони почули невеличке пояснення.
Поштмейстер твердив, що всі, хто нишпорив вулицями в чорних дощовиках, — звичайнісінькі тутешні люди, яких вони знали. Фенвік доручив їм вистежувати тих, хто не хотів записуватися до «футбольної школи». Він велів доповідати йому про всі їхні пересування, а незбагненні переслідувачі отримали наказ ловити всіх дітей і зводити їх до бурґомістрового маєтку.
— Викравши решту дітей, він, мабуть, сподівався, що змусить їх підписати контракти, — гнівно сказав м’ясник.
— Тепер зрозуміло, чому ви наскакували на Турда й інших дітей у завулках зі стічними канавами, — задумливо сказав Франс. — Він усіляко намагався вплинути на людський розум, аби тільки змусити чинити так, як він каже.