М’ясник відважив чоловікові пару добрячих ляпасів і запропонував йому діяти разом. Той писклявим голосом заходився благати його помилувати: мовляв, він усього-на-всього хотів стати багатим і бачити свого сина зіркою футболу.
— Багатим! — м’ясник не сказав, а ніби виплюнув те слово. — Той, хто думає, що стане багатим од грошей, дурний, як ступа.
Урешті-решт вони відпустили чоловіка на всі чотири сторони й подались до м’ясника додому. Коли м’ясникова дружина зрозуміла, що Райн у безпеці, то визнала за краще лишитися вдома. М’ясник наклав у свою торбу м’яса й овочів, а замість стрілецької зброї прихопив із собою замашну сокиру для рубання м’яса.
— Якби знав де впадеш, то й соломки підіслав би, — похмуро сказав він.
Потім вони посунули до пекаря, який після «розмови» з поштмейстером неабияк злякався за свою доньку. Дорогою вони знов помітили, що трохи оддалік хтось іде за ними назирці, але вирішили на те не зважати.
Пані Діс і Лаура були, на щастя, спокійні, одначе забажали йти з ними до дзвонаря. Вони напхали в торби хліба, молока і всякої всячини й рушили в дорогу.
— Я мимохідь схопила цю качалку, — докинула пані Діс. — Подумала: а що як знадобиться? І я мала слушність!
Надворі було дуже небезпечно, оскільки звідусюди падала черепиця й вазони з квітами, — здавалось, ніби ними хтось кермував на відстані. Раптом одна черепичина так угатила пекаря по лобі, що в того аж у вухах загуло, і кров зацебеніла ще дужче, бо на рану весь час попадав дощ.
— Коли б ви знали, що сталося тоді, як ми зайшли в завулок перед будинком! — пекар замовк, щоб прочистити голос.
— Кажіть далі! — попросили всі хором.
Пекар ковтнув води і розповідав далі:
— Зненацька нас оточили постаті в плащах із каптурами. Вони вискочили з усіх завулків і поставали навколо нас. Вочевидь, вони хотіли схопити Лауру.
Понтус міцно пригорнув до себе сестричку, що тремтіла від страху.
— Вони посунули на нас, — казав пекар. — Я щосили тримав у руках Лауру, а тим часом моя дружина і м’ясник кинулися на тих привидів із качалкою та м’ясорубною сокирою. І мушу вам сказати, вони дали їм перцю!
— Ми кричали як божевільні й несамовито відбивалися, — осміхнувся м’ясник. — Жінка кілька разів добряче по них уцідила, а я разів зо три замахнувся на них іздалеку сокирою. Авжеж, прикро, що трохи пролилося крові, але добре, що хоч люди не поперебивали одне одного.
— У кожнім разі вони повністю відступили, і весь час, поки відступали, дико сичали, — сказала пані Діс. — Я зроду не чула такого сичання. Та в місті нема нікого, хто б так сичав!
— А тоді ми дали длала! — озвалась маленька Лаура. — Ми бігли так, сцо не цули під собою ніг аж до двелей цолного ходу й не бацили, ци хтось гнався за нами, ци ні. Я стласенно пелелякалася!
— Що тут діється? — обурено спитав пекар. — Чому вулицями шастають поштмейстер, лікар і поліцейський та інші наші земляки в чорних плащах із каптурами, сичать і намагаються викрасти дітей тим часом, як у маєтку бурґомістра повно футболістів? Мені це просто в голову не вкладається!
— Це результат ненаситности, ненависти й мстивости, — зажурено мовив пастор. — Боюсь, що це дуже давня проблема.
— Зараз нам треба набратися сили, — сказав Франс. — Найкраще, що можна зробити, так це приготувати смачну вечерю і лягти спати.
Вони накрили на стіл і мовчки повечеряли. Всі були неймовірно стомлені й дуже сонні. Постійне завивання бурі й ляпотіння дощу теж помалу стихало.
Поки всі прибирали зі столу, пані Діс підійшла до Фабіана і всунула йому в кишеню якийсь пакет.
— Я знаю, як ти любиш марципани, — зашепотіла вона. — Це особисто для тебе. Ти їх чесно заслужив.
Фабіан зрадів і з вдячністю її обняв. Тепер йому, на щастя, було що взяти з собою для Фелікса, бо ж він, напевно, зараз найдужче в світі хоче марципанів. Якби тільки швидше він зміг помчати до церкви!
Одразу після вечері діти піднялись нагору й полягали спати. Маленьку Лауру поклали в ліжко до Рози, а Віта, як за помахом чарівної палички, дістала ще кілька подушок і перин.
Усі вмент заснули, але Фабіан знов за якусь пару годин прокинувся. Цього разу він підхопився одним махом, узяв щось із шухляди письмового столу й спустився в кухню. Так само, як і минулого вечора, пастор сидів за столом і читав.
— Овва, ти часом не юний лицар святого Михаїла? — спитав він і усміхнувся. — Ти прийшов почути нову порцію ангелології?
— Ні, я подумав, що ви допоможете мені розгадати цю загадку, — відповів Фабіан і простягнув йому пергаментний звиток, який дав йому Фелікс.