— Ідіть і починайте шукати, — сказав він. — А я ще маю дещо зробити.
Птахоспів трішки здивувався, але таки зник у церкві. Фабіан щодуху побрався сходами на вежу. Посеред дороги йому довелося стати перепочити, й він кинув погляд із вікнини надвір. На щастя, буря вгамувалася, але перед ним лежало лише сіро-біле море туману. Не було видно навіть дерев на церковному майдані. Фабіан подумав, що, напевно, почалися якісь зміни. Одначе тепер йому треба було знайти Фелікса. Він зійшов на галерею й побіг до дзвіниці, наліг плечима на двері й попхнув їх. У приміщенні було темно й порожньо. Він побачив тіні від мотузок, що звисали посередині.
— Феліксе? — прошепотів він. Відповіді не було. — Феліксе! — покликав Фабіан трохи голосніше. — Феліксе Фіксе! Озвися ж! Це не цікаво! — Він розглянувся навсібіч. — Феліксе! — крикнув він ще раз, і тоді над ним заспівали дзвони.
Прокотилась така луна, що він обхопив голову руками й сів долі. Фелікс його покинув. Може, вирішив, що іспит на звання ангела-охоронця для нього затяжкий, тож підібгав хвоста та й дременув до Штабу Всевишнього. Якщо це так, то вчинив він украй погано, оскільки кинув напризволяще і Фабіана, і все місто. З люті й відчаю хлопець угатив стиснутим кулаком по підлозі.
— Гадаєш, що в такому гніві ти зможеш зробити те, що я скажу? — почув він у себе за спиною чийсь засмучений голос. Фабіан круто обернувся. У вікнині вежі сидів Фелікс, одна нога його самозадоволено гойдалася. Здається, з ним усе було гаразд. — Я ж просив тебе не приходити, поки я не покличу. А ти розсівся тут і обзиваєш мене так і сяк.
— Я тебе ніяк не обзиваю, — відповів Фабіан, шморгаючи носом.
— Та я ж сам чув. Підібгав хвоста та й дременув назад! — перекривив його Фелікс. — Для тебе теж це затяжкий іспит. І як ти міг таке подумати!
— Але де ти все-таки був? — спитав Фабіан і підвівся. Після величезного полегшення він відчув обурення. — Мені самому довелося справлятися з Оксамитовим Лицарем і загадковими наглядачами, бо ти не відповідав на позивні сигнали. До того ж я справді за тебе боявся!
— Ти говориш геть як твоя мати, — дражнився Фелікс. — Якщо я з ним справляюся, то ти теж справишся. Це я добре знав.
— Невже ти не чув мене? — спитав Фабіан. — Чи прикидався, що не чуєш?
— Я чув тебе, — відповів Фелікс. — Але ти міг обійтися й без мене. До того ж я тобі казав, що говоритиму на відстані. Чи ти ніколи ні до чого не дослухаєшся?
Він зіскочив із вікнини й підійшов до Фабіана.
— Якщо хочеш знати, де я був, то знай, що я упорядковував погоду. Це було не дуже просто, але треба було поквапитися. Я змусив упасти туман, принаймні, на деякий час. Наразі для нас головне, щоб надворі вигодинилося. — Він поплескав Фабіана по плечі. — А ти тямущий. Я знаю, що ти мене кликав, оскільки боявся за мене, а не тому, що сам ускочив у халепу. Ти мужній і відданий товариш, Фабіане Рінґере. Я пишаюсь тобою. І тепер тобі доведеться набратися сили духу, бо зараз наближається найважче.
Фабіан не зводив із нього враженого погляду. І тільки Фелікс промовив останнє слово, як двері дзвіниці розчахнулися. У них, займаючи всю пройму, постав Оксамитовий Лицар, і Фабіан не мав жодного сумніву, що тої миті він був Асмодеусом. З-за його спини визирали два злякані обличчя — Юнсонове й секретареве.
— Ого, аж двох одним махом! — переможно випалив Оксамитовий Лицар. — Ти й цього разу не складеш іспиту, Феліксе Фіксе.
— Це ми ще побачимо, — стримано відповів Фелікс, і тут же засвітився синім світлом.
Фабіан відступив крок назад, щоб ухилитися від сили-силенної іскр, що сипалися з ангела. Оксамитовий Лицар простягнув руку до Фабіана, але той викрутився.
— Гей ви там! — нетерпляче гукнув Оксамитовий Лицар двом своїм прихвосням. — Хапайте хлопця! А я візьмуся за другого.
— Га? — здивувався Юнсон. — За кого це другого? Я бачу лише дзвонаревого сина… і якісь сині іскри. Що то таке? Певно, щось… ненормальне?
І він, захвилювавшись, разом із переляканим секретарем дрібними кроками зайшов у приміщення.
— Я тобі покажу ненормальне! — сказав Фелікс і вдарив Юнсона крилом так, що той сахнувся вбік. Потім сторопіло схопився за вухо й розлючено розглянувся довкіл.
— Не зважай ні на що. Годі стовбичити й вилуплювати баньки, боягузе, — заревів Оксамитовий Лицар. — Якщо ви схопите хлопця, я заплачу додатково ще за кілька скульптур! Уявіть собі, скільки вони коштують.
Юнсон кинувся за Фабіаном. Хлопець принишк, а тоді, коли Фелікс знов ударив негідників крильми, скористався нагодою і метнувся до дверей.