Фабіан зрозумів його. Він брикнув ногою і добряче влупив Юнсона по гомілці, що була обтягнена шкіряними чобітьми. Чоловік заревів і розслабився. Натуживши всі сили, Фабіан випручався, мерщій поліз мотузяною драбиною до люка й зник на дзвіниці. Юнсон і секретар метнулися слідом. Дзвони висіли один над одним, на самому вершечку вежі, з кожного боку якої була вузенька привісна драбина. Найнижче від усіх висів здоровенний дзвін, що гудів басом, той, якому підлягали всі інші, — він дзвонив на завершення відправи або тоді, коли хтось помирав. То був дзвін, що приносив славу всім дзвонарям у церкві.
Фабіан проминув його й поліз далі угору вежі. Там було страшенно високо й дуже просторо, і він відчув запаморочення й страх, хоча напевно знав, що мало статися. Юнсон і секретар якраз перебували біля того здоровенного дзвона, коли Фелікс смикнув за мотузку в приміщенні під ними.
Дзвін подав єдиний гучний удар: БААААМММ! І хоч Фабіан мав навушники, однак не був готовий до таких потужних розкотистих звуків у вежі. Вони вдарили його, як могутні, дзвінкі хвилі, й він загойдався, мов очерет у шторм, стоячи на драбині й міцно за неї тримаючись. Коли він знов трохи опанував собою, то сторожко глипнув униз. Переслідувачі теж стояли начебто закуті в кригу, широко повитріщавши очі. Потім вони майже водночас розімкнули пальці й, мов ті спілі сливи, полетіли прямісінько через люк у приміщення внизу. Там вони й лежали один на одному купою — з дурнуватими посмішками на обличчях. Фабіан швиденько поліз униз, закрив люк і обвів поглядом дві непритомні постаті.
— Вони ще оговтаються, — сказав Фелікс. — Але, напевно, якийсь час не зможуть добре чути.
Потім ангел підхопив мотузки двох дзвонів і заходився дзвонити. Фабіан не зводив із нього очей.
Від того першого розкотистого передзвону всі мешканці Вовчих Гір одразу посхоплювалися зі своїх ліжок. Фабіанова мати Віта виглянула надвір і побачила, що туман уже трохи розсіявся. Незабаром цілий будинок був на ногах. Аж тут раптом дзвони закалатали на всю силу. Вони пробивалися крізь туман, наповнюючи його тремтячим звуком так, що аж вібрувала бруківка. Всюди одні за одними відчинялися двері, й люди виходили надвір. Вони рушали в бік церкви. Дзвони показували дорогу. Вулицями плинув безкінечний людский потік. І з кожним кроком у людей з’являлося більше сподівань і більше радости в серці.
Бурґомістр Кресп, спираючись на палицю, накульгував між Вітою й пастором. Іти швидко їм не вдавалося, але вони знали, що ось-ось усе зміниться.
У церковному нефі всі наглядачі, познімавши з себе плащі, сиділи долі. Дехто плакав, решта сиділи затуливши обличчя руками, а хтось просто стояв і ошелешено розглядався навсібіч. Ніхто не розумів, що відбувалося. У лабіринті посеред проходу шарпався туди-сюди Оксамитовий Лицар, а його красиві оксамитові штани звисали на ногах закривавленими штріпками.
Раптом велично загримів орган. Птахоспівові пощастило пробратися до свого улюбленого інструмента, і він заходився грати все, на що був здатен. Дивовижні звуки заполонили церкву.
Здавалось, ніби житєдайний потік обвівав усіх, хто там був, вочевидь, музика завдавала страждань лише Оксамитовому Лицареві. Те, що тішило людські душі, для темних ангелів було чистою отрутою.
Урешті-решт Фелікс відпустив мотузки.
— Подзвони трішки сам, — сказав він. — Мені треба вигнати Асмодеуса, а лабіринт позбавити сили, перш ніж прийдуть пастор і парафіяни, а вони невдовзі будуть тут.
Фабіан не спитав, звідки Фелікс про те дізнався. Він щосили заходився смикати за мотузки, вдячний за кожен звук і кожен подзвін, що лунали понад ним із вежі.
Фелікс полетів униз до нефу, невидимий для всіх, окрім Оксамитового Лицаря. Він став перед лабіринтом і спрямував на нього білий промінь світла. Оксамитовий Лицар зіщулився, але не підвівся. Він був замурзаний, закривавлений і обтріпаний, аніскілечки не схожий на самовпевненого елегантного Фенвіка. Його було викрито й роздягнуто, і ось він лежав долі — лиха ненависна істота, що в досягненні своєї мети не гребувала жодними засобами. То лежав темний ангел Асмодеус.
Фелікс презирливо підняв руку і владним жестом показав на вхідні двері, які враз ніби вітром змело.
— Йди! — звелів він. — Ти знов… зазнав поразки. І маєш бути покараний.
Два давні недруги вп’ялися одне в одного очима. Потім Асмодеус насилу зіпнувся на ноги й позадкував до відчинених дверей.
— Це ще не кінець, — просичав він. — І ти, Феліксе Фіксе, мене бачиш не востаннє!