Франс похмуро оглядав пошкоджену церкву. Віта просто заплакала, коли побачила скульптури ангелів, що, зірвані зі своєї колони, лежали долі. Єдиний, кого не зачепили, був архангел Михаїл. Можливо, ніхто не наважився підняти руку на його могутню поставу.
Картини, церковна срібна оздоба та інші вироби мистецтва валялися де попало. Якби загіпнотизовані наглядачі не опам’яталися, всього цього зараз би тут не було. Утішаючи Віту, пастор плескав її по плечі.
— Не все так безнадійно, — сказав він. — Пошкоджено не дуже багато, і, здається, нічого не пропало. Можна все повернути на місця. Ти відреставруєш скульптури, як і водиться у вашій родині. — Він їй підморгнув.
Віта крізь сльози всміхнулася.
Пастор владно заплескав у долоні.
— Ану йдіть усі сюди, — мовив він. — Ми знаємо, що більшість із вас нічого цього не знали. Якщо ви хочете, щоб тут знов було гарно, то зараз же почнімо прибирати. А потім відправимо службу.
Птахоспів і далі грав на органі, а парафіяни тим часом прибирали, щоб збадьоритися й не занепасти духом. Усі вони старалися не покладаючи рук, і невдовзі церква стала майже така, як була й раніше. Ті скульптури, що їм не вдалося поприкріплювати на місце, лишилися стояти попід стінами.
Звуки дзвонів поволі стихли, Птахоспів перестав грати, і пастор зійшов на катедру.
Тієї миті край неба вигулькнуло сонце, і настала неділя — сьомий день, відколи розпочалася пригода, яка досі ще не закінчилася.
Пастор промовляв довго й мудро про все, що сталося і про майбутнє міста. Потім перевів мову на ангелів. Фабіан та його друзі нашорошили вуха.
— Часом ми, люди, не можемо дати самі собі ради. Тоді Всевишній посилає нам помічників. Ми не завжди про це знаємо, либонь, думаємо, що то щось цілком надзвичайне. Ангел може мати безліч виглядів. Найчастіше він з’являється у подобі якоїсь іншої людини. Тож щоразу, коли ми допомагаємо якійсь людині в крайній потребі, щоразу, коли простягаємо їй руку, напевно, самі стаємо ангелами. Нам усім треба вчитися ставати одне для одного ангелами!
Багато людей, що стояли біля них, закивали головами. Дехто дивився на Фабіана та його друзів і всміхався. Потім знов загримів орган, і відправа закінчилась.
Помаленьку люди стали розходитися по домівках — обідати, прибирати після бурі й міркувати про своє подальше майбутнє. Фабіан і його друзі попрощалися зі своїми однокласниками. Турд нерішуче підійшов до Фабіана й кашлянув.
— Я… — мовив він і затнувся. — Е… — і йому знов неначе заціпило. Вочевидь, для нього це таки було важке випробування. — Мені прикро, що я так погано з деким із вас повівся, — одним духом випалив він.
Тоді знов прокашлявся, ніби наміряючися сказати щось іще, і човгнув ногою, але не здобувся більше ні на слово. Фабіан якось збентежено всміхнувся, той — теж.
— Забудьмо все це, Турде, — сказав він. — Побачимося завтра в школі.
Турд полегшено зітхнув.
— Побачимося завтра, — відповів він і хотів було простягнути Фабіанові руку, одначе схаменувся й тільки почухав нею голову. — Бувай, — сказав він, крутнувся на підборах і вийшов разом зі своїми батьками з церкви.
Фабіан дивився йому вслід. Недруг, що попросив вибачення, вже, мабуть, не був недругом, але чи міг він коли-небудь стати другом? Поживемо — побачимо.
Разом із Понтусом, Розою та Райном Фабіан піднявся на дзвіницю, щоб поговорити з Феліксом. Ангел знов сидів на сонячній смузі й, здавалося, був задоволений.
— Навіщо ти впустив срібну шпору в лабіринт? — спитав Фабіан. — Виходить, тепер у нього знов дві шпори, й він почне усе спочатку.
— Хто каже, що я її впустив? — спитав Фелікс і розтулив кулак. На долоні поблискувала срібна шпора. — Я скористався монетою. І це, очевидно, спрацювало.
Він віддав срібну шпору Фабіанові.
— Бережи її, — сказав він. — Ти знаєш, як нею користуватися. Вона, певно, належить якійсь родині. І, здається мені, чи не Берґгаммерам!
Аж тут вони почули, що на галерею сходять Франс і Віта. Батькам кортіло побачити пана Фікса, про якого розповідав Фабіан. Діти зблідли й у відчаї глянули на Фелікса, а той стенув плечима.
— Нехай ідуть, — тільки й мовив він.
Зайшовши у дзвіницю, Франс і Віта широко й радісно всміхнулися. Вони подали Феліксові руки, щоб відрекомендуватися й подякувати. І на превеликий подив дітей на тому місці, де стояв їхній Фелікс, як із води виріс молодий рудоволосий чоловік у світлому літньому вбранні. Щоправда, без крил.