Фелікс нетерпляче махнув крильми.
— Але то вже буде інша історія, — сказав він. — Тепер пора закруглятися. Ми справді маємо важливу угоду. Гайда!
Він потягнув за собою Фабіана на галерею, висмикнув одне стернове перо й подав його хлопцеві. Потім застрибнув на балюстраду й помахав пасторові Ліндові рукою. Старий чоловік, хитаючи головою, усміхнувся.
— Дякую, я піду сходами, — мовив він. — Літаю я лиш тоді, як дуже припече. Я вже для такого застарий…
— Дурниці, — сказав Фелікс. — Сімсот років — то не вік! Але як хочеш.
Він узяв Фабіана за руку так, як і раніше, і вони полинули вниз до головного вівтаря. Фелікс зупинився перед скульптурою архангела Михаїла, виструнчився і віддав честь. Фабіан не йняв віри своїм очам.
Раптом він почув якусь віддалену музику, і по церкві розсіялося те золотисте світло, яке він пам’ятав відтоді, як уперше побачив ангелів. І тепер вони з’явилися з усіх кутків — ангели, що були на фресках, плафонах, фігурах, статуях, скульптурах, і ті, яких він знав раніше, і ті, що з колони ангелів. Усі ангели церкви зібралися перед вівтарем, що стояв позад нього і його особистого ангела Фелікса Фікса. Музика погучнішала, і замість страху Фабіан відчув щастя — більше, ніж відчував коли-небудь за свої дванадцять років. Він став роздивлятися всіх ангелів і здивувався, які вони всі різні. І натяку не було на рум’яні кругленькі щічки, вони зовсім не скидалися на крихітних ангелят. Ангели були чоловічого й жіночого роду, і їхні обличчя світилися спокоєм і вродою. Хлопця вразило, що ніхто з них не мав такого зухвалого виду, як Фелікс. Він навіть не міг собі уявити, щоб вони посиніли від гніву або в них із очей посипалися бурштиново-жовті іскри, чи щоб ангели стали лихословити, як Фелікс. Він зрозумів, що його ангел був геть інакший.
Пастор Лінд зайшов у церкву через бокові двері й приєднався до ангельського гурту. Сімсотлітній ангел, охоронець світла, як назвав його Фелікс. Та крім усього то був збентежений старенький пастор із ріденьким білим волоссям, що стирчало навсібіч, і приємним виразом обличчя. Достеменно так, як і темний ангел Асмодеус, він мандрував крізь століття в різних іпостасях. Але на відміну від темного ангела, якого все ще носила світами безмежна ненависть і мстивість, пастор з’явився тут через те, що мав одну мету — опікуватися долею маленького містечка. Бувши братом Фрателлюсом, він знав лицаря Вовка й передав йому всі свої знання. Зненацька Фабіанові страшенно захотілося, щоб зараз пастор Лінд передав усі ті знання йому.
Мовби прочитавши Фабіанові думки, пастор обернувся до нього, підморгнув і мовчки кивнув головою.
Пролунали звуки горна і, шумно змахнувши великими крилами, зі свого місця над головним вівтарем спустився архангел Михаїл із вогненним мечем у руці. В другій у нього був якийсь позолочений звиток.
— Феліксе Фіксе, херувиме й ангеле світла третього ступеня, сьогодні тебе можна прийняти до спільноти ангелів-охоронців, — урочисто промовив Михаїл. Голос у нього був натхненний і глухий. — Почесний ескорт, зайняти місця!
Ґабриїл, Камаїл, Рафаїл, Сакиїл, Анаїл та Касиїл поставали по троє з кожного боку від Фелікса. Фабіан трохи відступив.
— Феліксе Фіксе, виходить, ти склав іспит на відмінно! — проголосив Михаїл. Голос його дзвенів у церкві так, що здавався ще красивішим за музику. — Стань навколішки й отримай свій чин і нове ім’я!
Фелікс укляк перед архангелом Михаїлом навколішки і прийняв від нього позолочений звиток.
Тоді Михаїл підняв вогненного меча і, вдаряючи Фелікса по разу в кожне плече, промовив:
— Віднині ти будеш ангелом-охоронцем першого ступеня і носитимеш ім’я Фабиїл. Тебе призначено ангелом-охоронцем міста Вовчі Гори, з яким ти маєш особливий контакт.
Фабіанове серце мало не вистрибувало з грудей. Фелікс (бо ж він був ним для Фабіана й досі) стане ангелом-охоронцем міста й носитиме відповідне ім’я. Фабиїл. Як славно все складалося!
Фабиїл підвівся. І тепер він начебто виріс. Вимахав такий заввишки, як інші ангели, і крила в нього стали великі та білі, як сніг. Довкруг його голови сяяло сліпуче світло.
— Тепер ти маєш більші повноваження, — сказав Михаїл. — Тобі, здається, неабияк довіряють. Але не зовсім забувай Фелікса Фікса. У ньому теж було чимало доброго.
Всі ангели засміялися. Їхній сміх розкотився луною у дзвонах, що висіли високо над ними.
— Дякую, — сказав Фабиїл. — Я з гордістю носитиму цей титул та ім’я. Однак мені ще хочеться декому подякувати.
Він обернувся до Фабіана.