— Фабіане Рінґере, — мовив він, — дякую, що ти спустив мене на землю, і за те, що ти добрий і вірний товариш. По-перше, це корисний досвід для ангела, по-друге — це так само дуже важливо для ангела, як і для будь-кого смертного.
Решта ангелів привіталися з Фабіаном, а коли Михаїл власного персоною підійшов до нього, хлопець похолов.
— Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка, — задзвенів у церкві голос архангела. — Сьогодні ти можеш поновити угоду свого прапращура, яку він із нами уклав. Чи бажаєш ти це зробити?
Фабіан намагався сказати «так», але не міг навіть писнути. Натомість кивнув головою.
Михаїл зі звитком пергаменту, який Фабіан із Феліксом знайшли в каплиці Фенріса, владно махнув рукою і свіжоспечений лицар Фабиїл ступив уперед. Він розгорнув його, а Михаїл подав Фабіанові позолочене гусяче перо.
Фабиїл тицьнув пальцем на підпис лицаря Вовка внизу аркуша, і Фабіан тремтячою рукою поставив під ним своє ім’я. З’явившись там, золотисті літери засяяли. Місто й ангели гарантували безпеку ще на сімсот років.
Згорнувши пергамент, Фабиїл вручив його пасторові Лінду, і той пообіцяв задля майбутнього добре його пильнувати.
— Стань навколішки, Фабіане, — сказав Михаїл, — і прийми посвячення в лицарі.
Фабіан не зважився заперечити й став наколішки. Михаїл легенько вдарив його по плечах сяючим, вогненним мечем. Хлопець відчув, як його тіло налилося теплом і силою.
— Я посвячую тебе в лицарі архангела Михаїла. Нині ти володієш найважливішими для міста й для твоєї родини речами — замком і перснем. Наша угода триває далі завдяки тобі, а до того ж у тебе ще є срібна шпора. З часом ти дізнаєшся, як нею користуватися. Тобі завжди треба буде стояти на службі добра зі своєю зброєю. — Він простягнув Фабіанові руку, щоб допомогти підвестися.
Фабіан схопився за простягнену ангелом руку й зіп’явся на рівні. Він відчував себе дужим, гордим і щасливим.
Фабиїл став прощатися з рештою ангелів, які всі по черзі підходили до нього, вдаряли по плечах і вітали. Одне за одним вони знов зайняли свої місця в церкві, музика подаленіла і світло згасло. Врешті-решт усі ангели зникли. Фабіан пошукав очима пастора Лінда, але й той зник разом із усіма.
Коли все стало так, як і раніше, ангел Фабиїл обернувся до Фабіана.
— Бач, що вони нам улаштували, лицарю Фабіане, — мовив він.
Фабіан не знав, що й казати. Юний ангел, який стояв перед ним, був такий гарний і осяйний, що йому просто захопило подих. Любий Феліксе, було б набагато легше, якби ти й далі лишався зухвальцем!
Фабиїл прочитав його думки.
— Те, що дісталося тобі сьогодні, буде рости й розвиватися разом із тобою, — сказав він. — Але я розумію, що, може, це трохи забагато як на один раз. Якщо ти коли-небудь захочеш мати Фелікса, то матимеш. Ти ж мене знаєш.
Фабіан кивнув головою і заплющив очі. Коли ж він їх розплющив, перед ним стояв Фелікс — такий-такісінький, як звичайно й був.
— Ось так, — мовив він і струснув кучерями. — Я тут. Хочеш іще марципанів?
Фабіан засміявся.
— Ходімо на терасу вежі, де я тебе здибав, — сказав він. — Мені хочеться побачити лелек.
На вежі вони сіли на осонні й задивилися на краєвид міста. Всі лелечі гнізда були на місці, і в них повернулися лелеки.
У гнізді, де він побачив Фелікса, стояла найкрасивіша пара лелек. Схиливши голови набік, птахи клацали дзьобами, ніби сміялись від радости. Вони мали найчервоніші серед усіх міських лелек дзьоби й найкрасивіше оперення.
Фабіан підійшов до балюстради й замружився від сонця. Зруйновані вежі замку, як завше, височіли на гребені гір, але чомусь замок видавався не таким занедбаним, як раніше.
— Ти думаєш, що лелеки коли-небудь моститимуть гнізда на Вовчому Замку? — спитав він ангела.
— Це залежатиме від тебе, — відповів Фелікс.
Він кивнув головою на перстень на Фабіановому пальці.
— Перстень зобов’язує, ти знаєш. Але це вже буде інша історія. А тепер поверни мені стернове перо.
Він зіжмакав порожній пакет із-під марципанів і підвівся.
— Агов, стривай-но! — Фабіан збагнув, що ангел лагодився дременути від нього, лишивши купу загадок і більш нічого не пояснивши. Це було геть у його дусі! — Що це ти щойно стелемешив? — нетерпляче спитав він і схопив його за одежину. — Невже ти запросто можеш казати такі речі, а тоді кудись вшиватися? Так не роблять.
Фелікс широко всміхнувся й випручався.
— Це означає лише початок, — відповів він. — У нас іще багато роботи. Але всьому свій час. І саме тепер пора прощатися.
Фабіан підвівся й неохоче віддав йому стернове перо.