— Пам’ятай, що я завжди десь неподалік, — сказав Фелікс, вставляючи перо на місце. — Якщо в місті не відбуватиметься нічого поганого, то я навряд чи буду вам потрібен. До того ж ви маєте Фрателлюса… цебто пастора Лінда.
— Але мені тебе не вистачатиме, — зажурено мовив Фабіан.
— Не думай про це, — сказав Фелікс. — Ти живеш на землі й, певно, ще довго житимеш. Недобре щодня спілкуватися з ангелами, тоді легко можна втратити ґрунт під ногами. Досить знати, що ми десь є, та й квит.
Ангел струснув крильми.
— Чого-чого мені справді не вистачатиме, то це марципанів, — сказав він і заплямкав. — Але тепер, коли я став дорослий і отримав такий високий чин, мені вже не пасує думати про марципани. Тьфу! Які дурниці! Для тебе я завжди буду Феліксом.
Раптом один лелека злетів із гнізда й сів на балюстраді.
— Феліксе… е… Фабиїле, — сказав він. — Тобі вже треба рушати. Ми готуємо випускний вечір!
— Зараз лечу, — сказав Фелікс і віддав честь.
Лелека схилив голову набік, заклацав дзьобом і знов знявся вгору.
Фелікс обернувся до Фабіана, обхопив його обличчя долонями й цмокнув хлопця в чоло.
— Ось так, — мовив він. — Тепер можеш іти додому й писати. Це стане метою твого життя і буде тобі моїм подарунком. Нехай твоєю зброєю буде слово.
Він змахнув крильми й полинув услід за лелекою. Вони здіймалися все вище й вище в небесну блакить, і Фелікс весь час кивав йому головою і всміхався. Фабіан не зводив із них очей, поки міг витримати сліпуче сонце.
— Ти ж і справді повернешся? — крикнув він, зненацька злякавшись, що ніколи більше не побачить Фелікса.
Ген-ген ізгори долинула відповідь:
— Чого ти ніколи нічого не слухаєш? Я ж казав, що це лише початок!
І тут небо спорожніло.
Фабіан сумно обернувся й підібрав зіжмаканий пакет од марципанів, що залишився після Фелікса. Поруч лежало сяюче біле перо, м’яке, мов шовк, і легеньке. Гусяче перо. Він його підняв, провів ним по обличчю й усміхнувся. Він зрозумів, що саме хотів сказати Фелікс тим подарунком. Мовляв, усе тільки починається.
І вигадка, і правда про ангелів
Здається, тема для норвезької літератури не нова: вже ніби є «У дзеркалі, у загадці» Юстейна Ґордера — зворушлива повість про дружбу хворої на лейкемію дівчинки з ангелом-охоронцем. Але у творі Еви-Марії Люнд ангел — ще не охоронець, а лише випускник Небесної школи ангелів, що за день до іспитів на звання охоронця звалився з неба, та ще й пера по дорозі погубив. Йому допомагатимуть юні герої повісті — і пера позбирати, й іспит отой скласти… А вже всі разом вони рятуватимуть місто та його прекрасний старовинний храм із неповторними статуями ангелів від недобрих зазіхань лиходіїв.
«Викрадач ангелів» — достатньо несподіване поєднання містично-казкової повісті у дусі Марії Ґріпе чи Елізабет Ґоудж, де діють не чари, а несподіване проникнення у буденне людське життя світу Вічного, з класичним детективом. Окрім того, в канву пригод уведено виразну історичну та культурологічну лінії — адже вся інтрига крутиться навколо того, хто перший відшукає в міському архіві один давній документ, від якого залежить доля цілого міста.
Автор книжки — відома норвезька перекладачка й мистецтвознавець Ева-Марія Люнд — народилася 1951 року в Осло, у змішаній родині (мама — француженка з Ельзасу, тато — норвежець). Тому не дивно, що частину року дівчинка жила в одній країні, а частину — в іншій. Це значно вплинуло на її подальшу долю. Адже саме там, у краю замків і маленьких містечок, старовинних церков і лицарських легенд минуло її дитинство та з’явилася любов до архітектури, музики, фольклору. Після закінчення школи дівчина вступила на гуманітарний факультет університету в Осло, де поглиблено вивчала французьку, англійську й італійську мови та мистецтвознавство. Потім самостійно вивчила ще й німецьку, фламандську, шведську й данську.
По закінченні університету Ева-Марія Люнд понад два десятиліття працювала у театрі Норвезької Опери в Осло — спершу асистентом режисера, продюсером, потім перекладачем. У її доробку — десятки перекладів оперних лібрето, зокрема й «Перстень Нібелунгів» Р. Ваґнера, який вона перекладала двічі — норвезькою і французькою. Саме в театрі зустріла Ева-Марія своє кохання, танцівника балету Норвезької Опери, у них народилося дві донечки. Минав час, досвід роботи в театрі спонукав до творчого й наукового пошуку, — вона вивчала й досліджувала історію музики, театру, норвезького мистецтва.
Врешті 1997 року вийшла друком її перша книжка «„Лебедине озеро“ — перетворення в балет» — про історію становлення відомого музичного твору на сцені. А 2000 р. (у співавторстві) побачила світ ще одна монографія «Ходімо разом до Віґеллана», присвячена творчості знаменитого норвезького скульптора. Разом із тим жінка постійно працювала в царині перекладу — не лише наукового, а й художнього, досягнувши заслуженого успіху та визнання.