Маркес повернувся до нас і поглядом дав зрозуміти, що нас тут ніхто не чекає. Люк стенув плечима.
— Ходи, я маю тобі дещо сказати. Невдовзі день виборів. — Він сильніше сперся на милицю. — Цієї п’ятниці тобі треба зробити щось таке, щоб усі про тебе заговорили.
Люк говорив, як дорослий. Дивлячись, як він дибає на милицях, трішки зсутулившись, я знову поринув у якийсь напівсон. Мені знову привиділися ми з Люком уже дорослими, старшими, ніж тоді в крамниці. Так, ніби ми приятелювали всеньке життя. У Люка вже майже не залишилося волосся, і на голові була велика лисина. Він змарнів, обличчя вкрилося зморшками, але сині очі блищали по-молодечому, і мені це сподобалося.
— А що ти робитимеш, коли виростеш? — поцікавився я.
— Ще не знаю, а що, треба сказати зараз?
— Та ні, необов’язково. Але якби довелося вибирати зараз, що ти обрав би?
— Мабуть, став би пекарем, як батько.
— А якби в тебе був інший вибір?
— Хотів би стати лікарем, як пан Шаброль, але думаю, що це неможливо. Мама каже, що, коли так піде й далі, нам доведеться закритися через брак покупців. Відколи хліб стали продавати в супермаркеті, батьки насилу зводять кінці з кінцями, звідки ж вони візьмуть гроші на навчання!
Я знав, що Люк ніколи не стане лікарем, я знав це з того дня, коли ми з ним їли шоколадні батончики та еклери, запиваючи кавою, відтоді як побачив його за касою. Люк залишиться в нашому містечку. Його рідні ніколи не назбирають грошей на довге навчання.
З одного боку, воно й непогано, бо означає, що крамниця вистоїть у двобої з супермаркетом, але Люк ніколи не стане лікарем. Я не став йому того казати, бо відчував, що це його засмутить, можливо, навіть відіб’є охоту вчитися, а він був найсильніший у класі з природничих дисциплін. Тож я промовчав і зберіг побачене в таємниці. Мені треба бути дуже обачним, щоб не вскочити в халепу. Адже і в хмарні дні бувають у небі прояснення. Не дуже приємно заздалегідь знати, що чекає в майбутньому на тих, кого любиш.
— То що робитимемо, щоб перемогти?
У мене в голові крутилося інше запитання.
— Скажи, Люку, якби ти міг знати, про що люди думають, чи, точніше, що їх пригнічує, що ти зробив би?
— І де ти набрався таких думок? Такого не буває.
— Так, але якби таке було можливе, що ти зробив би?
— Не знаю, думаю, це не дуже приємно, я боявся б, щоб нещастя інших не перекинулися на мене.
— І все? Ти боявся б?
— Щоразу наприкінці місяця, коли батьки підбивають місячний баланс пекарні, я бачу, які вони сумні, але нічим не можу зарадити, від цього мені дуже кепсько. Але ще гірше було б, якби мені довелося переживати нещастя всіх людей.
— А якби ти міг впливати на події?
— Думаю, я їм допомагав би. Це якісь дурні розмови, повернімося ліпше до виборів.
— Люку, ти хотів би в майбутньому стати мером нашого містечка?
Люк притулився до стіни школи, щоб перевести подих. Його похмуре обличчя розпливлося в широкій усмішці.
— Це було б круто, батькам би сподобалося, я тоді заборонив би супермаркетам відкривати хлібний відділ. Заборонив би й відділ рибальських снастей, бо в батькового приятеля крамничка на ринковій площі, і супермаркет теж його витісняє.
— Можеш узагалі провести закон про закриття супермаркета.
— Гадаю, коли стану мером міста, — Люк поплескав мене по спині, — я тебе зроблю міністром торгівлі.
Треба буде ввечері запитати в мами, чи в мерів бувають міністри, міністром у Люка бути приємно, але я мав певні сумніви.
Поспішаючи шкільним коридором до класу, я сподівався, що все стало на свої місця, і Маркесова тінь повернулася до свого хазяїна під час невеличкого прояснення; я молив Бога, щоб під час наступного прояснення переді мною вже лежала моя тінь, але водночас, дивна річ, трішки боявся цього.
Урок математики щойно почався, коли у дворі пролунав оглушливий вибух. Шибки розлетілися на друзки, учитель заволав, щоб ми попадали на долівку. Повторювати двічі йому не довелося.
Потім запанувала мертва тиша. Пан Жерб’є звівся на ноги перший і спитав, чи нема серед нас поранених. Вигляд у нього був нажаханий. Окрім кількох скалочок битого скла в наших чупринах і двох дівчат, які плакали невідомо чому, все ніби обійшлося, якщо не зважати на вибиті вікна та розгардіяш на партах. Учитель наказав якомога швидше виходити з класу вервечкою. З класу він вийшов останній, а в коридорі бігцем кинувся, щоб стати спереду. Не знаю, чи вчителі заздалегідь у цьому вправляються, але всі інші класи діяли так само, і в коридорі було не протовпитися. Шкільний дзвоник дзеленчав несамовито. У дворі видовище було не з найкращих: у школі повилітали майже всі вікна, а за підсобкою сторожа здіймався стовп диму.