Після вибуху балона не було жодного сонячного дня. Шибки у вікна повставляли, але в класах було так холодно, що ми всі сиділи в пальтах. Пані Шефер проводила уроки ще й у плетеній шапочці, китичка якої щоразу здригалася, коли вона розтуляла рота, від чого уроки її стали ще цікавіші. Ми з Люком ледве стримували сміх. Поки страхова компанія з’ясує, що сталося, поки дадуть директорці гроші на нову цистерну, зима мине. Але поки на пані Шефер буде її шапочка з китицею, це не страшно.
Між мною і Маркесом атмосфера була така сама крижана. Щоразу як хтось з учителів посилав мене по папери до секретаря, бо це входило в обов’язки старости, я відчував, як мені в спину летіли стріли. Але відтоді, як я уві сні побував у Маркеса вдома, усі його причіпки були мені по цимбалах. Мама сказала, що цієї суботи тато заїде по мене й ми проведемо весь день разом, тож я думав лише про це. Я радів, хоч і хвилювався за маму. Я весь час думав: може, вона почуватиметься самотньою; мені не хотілося її залишати.
Не знаю, чи вміє мама читати сумні думки, в усякому разі, мої вона прочитала. Того вечора вона зайшла до моєї кімнати, коли я вимкнув світло, сіла до мене на ліжко та в подробицях розповіла мені, як проведе день, поки я буду з татом. Поки мене не буде, вона піде до перукаря. Вона про це казала із захопленням, і це мені здалося підозрілим, адже для мене йти до перукаря — радше покарання.
Тепер, коли мама мене заспокоїла, і що ближче було до суботи, то тяжче мені було зосереджуватися на уроках. Я думав, що ми з татом робитимемо, куди підемо. Можливо, підемо до піцерії, як ми іноді з ним ходили, коли він іще жив із нами. Але час схаменутися, бо сьогодні лише четвер — ще не вистачало заробити покарання.
У п’ятницю години тяглися безкінечно. Як тоді, коли переходять на зимовий час, і день стає на годину довший. Тієї п’ятниці на зимовий час переходили кожні шістдесят хвилин. Стрілка шкільного годинника над дошкою рухалася надто повільно, і мені здавалося, що Господь нас одурив і велика перерва стала післяобідньою перервою. Звісно, нас узули.
Я поробив уроки, дав мамі перевірити і, почистивши зуби, ліг спати на годину раніше. Я хотів бути завтра у формі, хоча знав, що заснути відразу не зможу. Я все ж таки заснув, але й прокинувся на годину раніше.
Я тихенько встав, умився й спустився на кухню приготувати для мами сніданок, щоб вибачитися за відсутність. Потім знову піднявся до себе вдягнутися. Я одягнув фланелеві штани й білу сорочку, як того дня, коли ховали діда мого однокласника, аби на кладовищі він уже спокійно виспався. На кладовищах дуже тихо.
За рік я підріс на кілька сантиметрів, не так, щоб дуже, але з-під штанів видніли шкарпетки. Я спробував надіти краватку, що її подарував тато, свою першу краватку, як він тоді сказав. Я не зумів зробити правильного вузла, тож пов’язав її, як кашне. Зрештою, основне, що вона була, тим більше, що тепер я мав вигляд поета. У хрестоматії з французької літератури я бачив фотографію Бодлера. Він теж не вмів зав’язувати краватки, а дівчата до нього так і липли. Блейзер у мене був затісний, зате я був дуже елегантний. От якби прогулятися з татом ринковою площею! Якби поталанило, там можна було б зустріти Елізабет, яка пішла з мамою по продукти.
Я подивився на себе в дзеркало у ванній батьків і спустився до вітальні чекати.
Ми не пішли на ринкову площу: тато не приїхав. Він зателефонував опівдні, щоб вибачитися. Вибачався він перед мамою, бо я не став із ним розмовляти. Мама мала сумніший вигляд, ніж я. Вона запропонувала піти вдвох до ресторану, але мені розхотілося їсти. Я перевдягнувся й поклав краватку до шухляди. Сподіваюся, у найближчі місяці не надто виросту, і коли тато заїде знову, мій парадний одяг ще налазитиме на мене.
Цілу неділю йшов дощ, і ми з мамою грали в настільні ігри, мені не дуже хотілося вигравати, тож я постійно був у програші.
У понеділок я прогуляв шкільний обід. Я ненавиджу телятину з горошком, а по понеділках завжди подають телятину з горошком. Я тихцем приготував собі зранку бутерброд із «Нутеллою» й пішов їсти його під каштаном. Ів саме вантажив на тачку рештки своєї колишньої підсобки. Він їх возив до великого смітника в глибині двору, куди скидав останки своїх спогадів. Помітивши мене під каштаном, він підійшов привітатися. Я не мав нічого проти, бо впродовж двох днів почувався зовсім самотнім, і його компанія мене розважила б. Я розламав бутерброд і простягнув йому половину. Я був певний, що він відмовиться, але він став хрумати його з апетитом.