— Вигляд у тебе розгублений. Що з тобою сталося?
— У нас теж повно фотографій на горищі. Можна, я вам їх принесу, і ви допоможете мені зробити альбом спогадів?
— Хіба ти не можеш зробити його сам?
— У мене чотири бали з двадцяти за гербарій. Я не дуже вмію клеїти.
Ів усміхнувся і сказав, що мені, можливо, зарано робити альбом спогадів. Я йому відповів, що там переважно фотографії моїх батьків до мого народження. Адже я сам тоді ще нічого не міг пам’ятати. Того я й хотів би наклеїти ті фотографії в альбом, щоб краще пізнати своїх батьків, особливо тата. Ів мовчки зиркнув на мене, точнісінько, як мама, коли їй здається, що щось не так. А потім сказав, що найкращі спогади в мене ще попереду і що це чудовий час.
Дорослі завжди кажуть, що дитиною бути чудово, але запевняю вас, що бувають такі дні, як минула субота, коли дитиною бути просто нестерпно.
Розділ 2
Місцеві вам скажуть, що зими в нас жахливі: три місяці поспіль сльота й холод. Я теж тривалий час так думав, але коли для вас небезпечний бодай найменший промінчик сонця, мимоволі полюбиш таку зиму. На жаль, зрештою приходить весна.
Наприкінці березня небо повністю очистилося від хмар. Я йшов до школи, і, на превелику мою радість, тінь, що бігла попереду, здавалося, повністю мені відповідала.
Я спинився перед хлібною крамницею, де на мене вже чекав Люк, його мама кивнула мені з-за вітрини. Я й собі привітався, і поки Люк виходив, заходився вивчати тінь на тротуарі. Жодних сумнівів, вона таки моя. Я впізнавав навіть пасма, які мама щоранку намагалася якось пригладити на моїй голові, приказуючи, що в мене, як у тата, на голові стовбурчиться волосся. Можливо, саме тому вона так ретельно пригладжувала їх щоранку.
Поверненню тіні я невимовно зрадів. Тепер головне знову не загубити її та не підхопити чужої. Певно, Люк мав слушність: чужі нещастя заразні — того я й так настраждався за зиму.
— І довго ти дивишся собі під ноги? — поцікавився Люк.
Я не чув, коли він підійшов. Він ляснув мене по спині й потяг за собою.
— Швидше, ми можемо спізнитися!
З настанням весни відбуваються дивні речі. Деякі дівчатка змінюють зачіски. Досі я цього не помічав, але, побачивши Елізабет, нарешті усвідомив.
Вона розпустила свій «кінський хвіст», і її волосся тепер вільно спадало на плечі. Від цього вона стала ще вродливіша, а я, сам не знаю чого, ще сумніший. Можливо, тому, що здогадувався, що вона ніколи не зацікавиться мною. Я виграв на виборах старости класу й не помітив, що Маркес тим часом завоював серце Елізабет. Надто зайнятий своїми божевільними переживаннями через тіні, я не помітив їхньої взаємної симпатії, яка снувалася в мене за спиною, тим більше, що сидів за першою партою. А Елізабет щотижня відсідала на парту далі. Спершу вона помінялася з Анною, потім із Зоєю, а ніхто ні про що й не здогадувався.
Я усвідомив це лише першого весняного дня в шкільному дворі, дивлячись на її розкішне розпущене по плечах волосся, а вона не зводила своїх прекрасних синіх очей з Маркеса, який хизувався грою в баскетбол. Потім вона взяла його за руку, а я стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися мені в долоні. Утім її щасливий вигляд ніби зігрівав мені душу. Гадаю, що кохання — штука сумна й чудова.
Ів підсів до мене на лавку.
— Чого ти тут стовбичиш, замість іти грати з іншими?
— Міркую.
— Над чим?
— А навіщо треба кохати?
— Гадаю, що тут я тобі не зможу відповісти.
— Нічого, я, певно, теж невеликий спец, щоб ставити такі запитання.
— Ти закохався?
— Баста, жінка моєї мрії кохає іншого.
Ів закусив губу. Це мене образило. Я хотів піти, та він притримав мене за руку:
— Сідай, ми ще недоговорили.
— А про що нам говорити?
— Та про неї ж, про кого ще!
— Я знав, що з того нічого не вийде, але не міг її не любити.
— Хто ж вона?
— Ота, що тримає за руку здорованя біля баскетбольного кошика.
Ів подивився на Елізабет і хитнув головою:
— А вона гарна.
— Я надто малий для неї.
— Зріст тут ні до чого. Тобі боляче бачити її поруч із Маркесом?
— А як ви думаєте?
— Певно, було б ліпше, щоб жінка твоєї мрії була привітна до тебе?
Під таким кутом я про це ще не думав. Звісно, якщо ставити так питання, треба поміркувати.
— То, може, вона зовсім не жінка твоєї мрії?
— Можливо, — зітхнув я.
— А ти вже склав список того, чого хотів би досягти в житті? — поцікавився Ів.
— Я давно вже почав його складати. Коли ще вірив у Пер-Пер-Омелян1] то посилав йому замовлення щороку, 22 грудня.
1