Я сів на підлогу, схрестивши ноги. Тінь теж сіла по-турецьки навпроти, мені здавалося, що вона сидить до мене спиною, але то так падав місячний промінь.
— Ти маєш рідкісний дар і маєш з нього користатися, навіть якщо це тебе лякає.
— А для чого?
— Тобі ж приємно було побачити те фото?
Не знаю, чи «приємно» було саме тим словом, але батькова фотографія неабияк мене підбадьорила. Я стенув плечима. Мені подумалося, що коли вже він не давав про себе знати відтоді, як пішов від нас, певно, на те були вагомі причини. Любов не зникає за кілька місяців, звісно, вона ще в нього лишилася.
— Атож, — провадила тінь, ніби прочитала мої думки. — Відшукай для кожного з тих, тінь кого ти запозичиш, невеличкий промінчик світла, що зігріє їхнє життя, прихований клаптик пам’яті, це все, що ми в тебе просимо.
— Ми?
— Ми — це тіні, — прошелестіла та, з якою я розмовляв.
— Ти справді моя тінь? — перепитав я.
— Твоя, Івова, Люкова, Маркесова, яке це має значення, скажімо так, мене обрали від класу.
Я всміхнувся, бо зрозумів, про що вона.
Хтось торкнувся мого плеча, і я заволав із жаху. Обернувшись, побачив маму.
— Ти розмовляєш із тінню, коханий?
Якусь мить я сподівався, що вона все зрозуміла, побачила, що зі мною відбувається, але вона дивилася на мене ніжно й сумовито. З того я зробив висновок, що дару в неї немає. Чула вона лише мій голос на горищі; тепер від психолога мені не відкрутитися.
Мама міцно притисла мене до себе.
— Тобі так самотньо? — спитала вона.
— Hi, присягаюся, що ні, це лише гра, — спробував я її заспокоїти. Мама на колінах підповзла до вікна.
— Звідси гарний краєвид. Давно я сюди не піднімалася. Ходи сядь біля мене і розкажи, про що ви говорили з тінню.
Я роззирнувся й помітив, що поряд із моєю тінню лише мамина. Тоді я міцно обійняв маму й притулився до неї.
«Він пішов не через тебе, коханий, він закохався в іншу жінку… а я впала з неба на землю».
Жодній дитині світу не захотілося б почути таке від матері. А вона мені цього й не казала, те мені шепнула на горищі її тінь. Гадаю, мамина тінь учинила так, щоб я не вважав себе винним у тому, що тато нас покинув.
Тепер я зрозумів, чого тіні домагалися від мене, тепер ішлося вже не про фантазії, а мама весь час твердила, що з цим у мене все в порядку. Я ще міцніше притулився до мами й попросив дещо для мене зробити:
— Ти напишеш мені листа?
— Листа? Якого листа? — здивувалася мама.
— Уяви, що поки я був у тебе в животі, ти хотіла б мені сказати, як ти мене любиш, але ми ще не могли спілкуватися.
— Але я весь час тобі казала, як я тебе люблю, поки носила тебе.
— Так, але ж я не міг тебе чути!
— Кажуть, діти чують усе в животі своєї мами.
— Не знаю, хто тобі такого наговорив, але я нічого не пам’ятаю.
Мама дивно глянула на мене.
— Чого тобі треба?
— Ну, наче тобі захотілося написати все те, що ти відчувала, аби я про це міг пам’ятати. Ну, ніби ти захотіла написати мені листа, якого я міг би прочитати вже великим, де ти мені бажала б усього найкращого і дала б дві-три поради, як бути щасливим, коли я виросту.
— І ти хочеш, щоб я зараз написала тобі цього листа?
— Еге, тільки щоб ти згадала той час, коли була при надії. Ти вже знала, як мене зватимуть, коли я був у тебе в животі?
— Ні, ми не знали, дівчинка ти чи хлопчик. Ім’я тобі дали, коли ти народився.
— Тоді напиши листа без імені, це буде ще ближче до правди.
— І звідкіля тобі спадають такі думки? — спитала мама, цілуючи мене.
— З надмірної уяви! То ти напишеш?
— Напишу, почну сьогодні ж. А тепер час лягати спати.
Я пішов спати, сподіваючись, що мій план спрацює до кінця. Якщо мама дотримає слова, перша частина вже є.
На світанку, коли я лиш розплющив очі, на тумбочці біля ліжка побачив маминого листа, а біля лампи — татове фото. Уперше за півроку ми знову зібралися в моїй кімнаті всі втрьох.
Мама написала найкращого у світі листа. Вона належала мені й завжди буде зі мною. Але в мене було важливе завдання. Мама мене зрозуміла б, якби я звірився їй. Я поклав листа до ранця й дорогою до школи зайшов до книгарні. На всі заощаджені протягом тижня гроші я купив аркуш найкращого паперу. Ми з продавцем відксерили на нього маминого листа на новому ксероксі. Не можна було відрізнити оригіналу від копії. Майже бездоганний дублікат — ніби в мене був мамин лист і його тінь. Утім оригінал я залишив собі.
На обідній перерві я пішов прогулятися до великого смітника. Там я зрештою відшукав потрібне — обвуглену тріску від підсобки, яка випала з контейнера. На ній було достатньо сажі, щоб здійснити й другу частину мого плану.