Частина I
Розділ 1
Досить було одного дня, щоб Маркес став проти мене. Якогось нікчемного дня, щоб я скоїв непоправне. Наша вчителька англійської, пані Шефер, пояснила, що минулий перфект загалом відповідає минулому доконаному часу і жодним чином не пов’язаний з теперішнім тривалим і що його чудово можна розмістити на часовій осі. Гарненькі справи!
Сформулювавши все те, пані Шефер показала на мене пальцем, попрохавши дати свій приклад. Коли я сказав, що було б чудово, аби навчальний рік був у минулому перфекті, Елізабет щиро пирснула зі сміху. А через те, що мій жарт насмішив тільки нас двох, я здогадався, що решта класу нічого не зрозуміла про англійський минулий перфект, а Маркес вирішив, що я змовився з Елізабет. Це зіпсувало мені весь триместр. З того понеділка, першого дня навчального року, а точніше, з уроку англійської, для мене почалося суцільне пекло.
Звісно, пані Шефер мене покарала. І вже наступної суботи від самісінького ранку я три години поспіль згрібав листя у шкільному дворі. Терпіти не можу осінь!
Упродовж вівторка й середи Маркес підставив мені кілька підніжок. Щоразу, коли я гепався долі, Маркес наздоганяв тих, хто найбільше реготав. Він навіть трохи випереджав їх, але Елізабет не сміялася, тому жаги помсти він аж ніяк не вгамовував.
У четвер Маркес удався до рішучих дій: перед уроком математики він силоміць запхав мене до моєї шафи й там замкнув. Я назвав комбінацію замка у шпарину сторожу, який прибирав у роздягальні й прибіг на мій грюкіт. Аби не накликати більших неприємностей (ябедників ніхто не любить), я сказав, що замкнувся сам, бо хотів сховатися. Зацікавлений сторож спитав, як мені вдалося замкнути замок зсередини, але я вдав, що не почув, і кинувся навтьоки. Я пропустив переклик. Суботнє покарання на годину продовжив математик.
П’ятниця стала для мене найстрахітливішим днем тижня. Об одинадцятій годині Маркес вирішив перевірити на мені елементарні принципи ньютонівського Закону тяжіння, про які нам розповіли на уроці фізики.
Закон всесвітнього тяжіння, який відкрив Ісаак Ньютон, твердить, що сила притягання між двома тілами прямо пропорційна добутку їхніх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Ця сила діє по прямій, яка проходить через центри тяжіння цих двох тіл.
Приблизно так у підручнику. Насправді зовсім інакше. Візьміть когось, хто поцупив у їдальні помідор зовсім не для того, щоб його з’їсти, дочекайтеся, поки томат опиниться на певній відстані й поки викрадач стисне його з усієї сили, і побачите, що з Маркесом закон Ньютона не спрацьовує. Адже помідор полетів не по прямій до центра тяжіння мого тіла, а вляпався прямісінько в мої окуляри. Посеред загального реготу в їдальні я впізнав щирий і такий гарний сміх Елізабет. Це мене підкосило.
Того вечора, у п’ятницю, коли мама знову мовила мені беззаперечним тоном: «Бачиш, я ж казала, що все буде добре!» — я поклав щоденник із записом про покарання на кухонний стіл, сказав, що їсти не хочеться, і пішов спати.
Суботнього ранку, поки інші учні з мого класу снідали перед телевізором, я пішов до школи.
У дворі було порожньо. Сторож згорнув записку про покарання, яку підписала мама, і поклав папірця до кишені сірої роби. Він дав мені вила, попередивши, щоб я не поранився, і кинув тачку на купу листя під баскетбольним кошиком, який здався мені оком Каїна чи Маркеса.
Я не менше ніж півгодини прововтузився з купою листя, поки сторож прийшов мені на допомогу.
— Я тебе впізнав: це ти був замкнений у шафі. Бути покараним першої ж суботи нового навчального року не менш круто, ніж зуміти замкнути зсередини замок, — зауважив він, відбираючи в мене вила.
Він упевнено всадовив їх усередину купи листя й підняв його стільки, скільки я не розгріб за півгодини.
— Що ти накоїв, щоб заслужити таке покарання? — поцікавився він, утоптуючи листя в тачці.
— Помилився у відмінюванні, — буркнув я.
— Не мені тебе картати: з граматикою в мене завжди було кепсько. Хоча й до прибирання в тебе хисту, здається, немає. Ти хоч щось умієш робити?
Я не на жарт замислився. Але хоч скільки копирсався в пам’яті, так і не пригадав за собою щонайменшого хисту, хоча раптом зрозумів, чому мої батьки так багато уваги приділяли тому піврічному запасу: у їхнього нащадка не було нічого іншого, чим вони могли б пишатися.
— Можливо, ти чимось захоплюєшся, щось подобається більше за інше, може, є якась мрія? — провадив він, підчепивши на вила другу купу листя.