— Так!
— А моя — німа?
— Ні, не думаю.
— Не думаєш чи певний?
— Вона вміє розмовляти.
— Цілком нормально, я в голові теж не німа. Хочеш поговорити з моєю тінню?
— Мені більше подобається говорити з тобою.
— Що вона тобі сказала?
— Нічого важливого, це було дуже швидко.
— А в моєї тіні гарний голос?
Я не відразу зрозумів, наскільки для Клеа важливе це питання. Так, ніби сліпий питав мене, на що скидається його відображення в дзеркалі. Несхожість Клеа була в німоті — це робило її унікальною в моїх очах, але Клеа мріяла бути схожою на інших дівчаток її віку, які могли говорити не лише жестами. Якби вона знала, наскільки її несхожість була прекрасна!
Я взяв олівець.
— Так, Клеа, у твоєї тіні чистий, чарівний і мелодійний голос. Він тобі дуже пасує.
Я зашарівся, пишучи ті рядки, Клеа, читаючи їх — теж.
— Чого ти зажурився? — спитала Клеа.
— Бо канікули колись скінчаться, і мені тебе бракуватиме.
— У нас іще цілий тиждень, а коли ти приїдеш наступного року, знаєш, де мене знайти.
— Так, біля підніжжя маяка.
— Я на тебе чекатиму з перших днів канікул.
— Обіцяєш?
Клеа жестами зобразила обіцянку. Це набагато красивіше, ніж словами.
Між хмар пробився промінь сонця. Клеа звела голову й написала в записнику:
— Я хотіла б, щоб ти знову наступив на мою тінь і сказав, що вона тобі розповість.
Я завагався, але щоб зробити їй приємне, підійшов ближче. Клеа поклала руки мені на плечі й наблизилася впритул. Моє серце шалено билося, я не звертав уваги на тіні, а лише на велетенські очі Клеа, які так наблизилися до мого обличчя, що я мав скосити свої. Ми доторкнулися носами, Клеа виплюнула жуйку, ноги не слухали мене, мені здавалося, що я от-от гепнуся.
У якомусь фільмі я почув, що поцілунки мають смак меду. Поцілунок Клеа був на смак, наче її полунична жуйка, яку вона виплюнула перед тим, як мене поцілувати. Чуючи, як калатає серце в моїх грудях, я подумав, що від поцілунку можна померти. Мені хотілося, щоб вона поцілувала мене ще, але вона відступила. Клеа пильно дивилася на мене, потім усміхнулася і, перш ніж чкурнути геть, написала:
— Ти мій викрадач тіней, хоч би де ти був, я завжди думатиму про тебе.
Ось як різко може змінитися життя одного чудового серпня. Досить зустріти таку, як Клеа, щоб жоден ранок став не схожий на інший, щоб уже ніщо не було так, як до цього, щоб не почуватися самотнім.
Увечері того дня, коли Клеа вперше мене поцілувала, я хотів про все написати Люкові. Можливо, щоб продовжити ту мить. Говорити про Клеа було ніби ще затримати її біля себе. Але я розірвав листа на тисячі клаптиків.
Наступного дня Клеа не прийшла до маяка. Я десять разів пройшовся по молу, виглядаючи її. Я боявся, а раптом вона впала в море. Дуже небезпечно прикипіти до когось. Неймовірно, наскільки це може бути боляче. Боляче від самої думки, що можеш утратити того друга. Раніше я цього не уявляв. З татом у мене не було вибору, батьків не обирають, і тим більше не обирають те, що одного дня вони можуть від вас піти, але з Клеа було все по-іншому.
Я карався не на жарт, коли віддалік почув звуки віолончелі. Клеа разом зі своїми батьками стояла в порту перед яткою продавця морозива. Її тато перекинув ріжок із морозивом на сорочку, і Клеа весело сміялася. Я не знав, що робити — лишатися тут чи бігти туди, до неї. Мама Клеа помахала мені рукою. Я помахав їй у відповідь і кинувся бігти в протилежний бік.
Я провів кепський день, чекаючи на Клеа, не розуміючи, чого на серці така гризота. Дамбу, по якій ми з нею ще вчора гуляли, заливали хвилі. Від того що я тут сам, мені аж плакати хотілося. Здається, я підчепив найгіршу з тіней — тінь відсутності, і її компанія була нестерпна. Не варто було звіряти Клеа своєї таємниці. Не варто було взагалі її зустрічати. За кілька днів до цього я її зовсім не потребував, життя моє було таке, як було, але воно хоча б якось трималося купи. А тепер, коли я нічого не знав про Клеа, усе навколо почало валитися. Жахливо, якщо чекаєш на чийсь знак, аби почуватися щасливим. Я зійшов із молу й пішов гуляти на пляжний базар. Мені захотілося написати батькові, тож я поцупив велику поштову листівку з розкладки й умостився за столик буфету, де продавали напої. Народу було небагато, і офіціант нічого не сказав.
Тату!
Пишу тобі з приморського містечка, куди ми з мамою приїхали на кілька днів. Мені хотілося б, щоб і ти був з нами, але маємо те, що маємо. Мені хотілося б дізнатися, як ти, чи ти щасливий. Щодо мене, то я щасливий з перемінним успіхом. Якби ти був тут, я розповів би тобі, що зі мною сталося, це було б мені на користь. Ти зміг би порадити мені, що далі робити. Люк каже, що батькові поради йому вже засіли в печінках, а мені їх бракує.