Вона вхопила мене за руку не щоб стримати, а щоб забрати повітряного змія. Я його їй віддав. Перед усмішкою Клеа не можна було встояти. Я не зміг би їй ні в чому відмовити.
Вочевидь, вона водила повітряного змія не вперше. Вона маневрувала так, що аж дух захоплювало: повні вісімки багато разів підряд, бездоганні «S». У Клеа був дар повітряної поезії, у небі вона виписувала літери. Коли я нарешті це зрозумів, то прочитав: «Я за тобою скучила». Дівчинки, яка може вам написати повітряним змієм «Я за тобою скучила», ніколи не забудеш.
Клеа посадила змія на пляж і вмостилася біля мене на мокрому піску. Наші тіні з’єдналися. Тінь Клеа схилилася до мене.
— Не знаю, що неприємніше, глузування в мене за спиною чи жалісливі погляди мені у вічі. Хто захоче заприятелювати з дівчинкою, яка не може говорити й кричить, коли хоче сміятися? Хто підтримає мене, коли я злякаюся? Я вже й так злякалася настільки, що не чую навіть власних думок. Мені страшно дорослішати, я самотня. Дні мої скидаються на безкінечні ночі, через які я йду, ніби робот.
Жодна дівчинка на світі ніколи не скаже такого малознайомому хлопцеві. Клеа мені нічого такого й не казала, сказала це мені її тінь, прошепотіла тоді на пляжі, і я зрозумів, чому вона волала про допомогу.
— Якби ти, Клеа, знала, що для мене ти найкраща дівчинка у світі, дівчинка, хрипкі крики якої розганяють сірі хмари, а голос звучить, як віолончель. Якби ти знала, що жодна дівчинка у світі не вміє так управлятися з повітряними зміями.
Я це сказав тобі услід, щоб ти не змогла мене почути. Зустрівши тебе, я онімів.
Ми щоранку зустрічалися на молі. Клеа забирала змія в крамаря, і ми йшли до маяка, де проводили решту дня.
Я вигадував історії про піратів. Клеа вчила мене розмовляти жестами, я відкривав для себе поезію мови, яку мало хто розуміє. Прив’язаний до балюстради башточки, орел здіймався дедалі вище, змінюючи напрямок слідом за вітром.
Опівдні ми з Клеа сідали під прожектором і їли разом сніданок, який давала мені мама. Мама знала, хоч ми ніколи про це не говорили ввечері, що я заприятелював із дівчинкою, яка не розмовляє, — так називали Клеа в селі. Просто жах, як дорослі бояться слів. Мені більше подобалося слово «німа».
Іноді після обіду Клеа засинала, схиливши голову мені на плече. Здається, то була найпрекрасніша мить дня, коли вона дрімала. Неймовірно дивитися на людину, яка дрімає. Я дивився, як вона спить, і думав, чи вміє вона говорити уві сні, чи чує прозорий тембр свого голосу. Надвечір, перш ніж розійтися, ми цілувалися. Шість незабутніх днів.
Мій короткий відпочинок добігав кінця, мама пакувала валізи, поки я снідав, невдовзі ми поїдемо. Я благав її залишитися, але вона мала їхати, якщо не хоче втратити роботу. Мама пообіцяла, що ми повернемося наступного року. Але за рік може статися стільки всього!
Я пішов попрощатися з Клеа.
Вона чекала біля маяка. Клеа відразу зрозуміла, чого я такий понурий, і не захотіла підніматися до прожектора. Вона махнула рукою, щоб я йшов і повернулася до мене спиною. Я витягнув із кишені записку, яку нишком написав учора ввечері, записку, де я виклав усе, що думав. Вона не схотіла її брати. Тоді я схопив її за руку й потягнув на пляж.
Носаком черевика я намалював на піску половинку серця, скрутив записку і застромив її у свій малюнок, а тоді пішов.
Не знаю, чи передумала Клеа, чи скінчила мій малюнок на піску. Не знаю, чи читала мою записку.
Дорогою назад я волів, аби вона її не розгортала й аби записку взагалі змив приплив.
Можливо, через скромність. Я написав, що думатиму про неї щоранку, коли прокидатимусь, обіцяв, що увечері, заплющуючи очі, бачитиму її великі очі, подібні до старого маяка, який, гордий з того, що його обрали, знову запалив свого прожектора. Можливо, то було не дуже зграбно.
Мені залишалося тільки запастися спогадами на наступний навчальний рік, промінчиками щасливих днів на осінь, коли рано смеркатиме.
У школі я вирішив нічого не розповідати про Клеа. Мені більше не хотілося злити Елізабет.
Ми більше ніколи не їздили до того приморського містечка. Ні наступного року, ні потім. Я більше ніколи нічого не чув про Клеа. Я мірився їй написати до запитання: «Невеличкий закинутий маяк наприкінці молу». Але, написавши таку адресу, я вже зрадив би нашу таємницю.
З Елізабет я поцілувався через два роки після того. Її поцілунок на смак не був солодким як мед і не пахнув полуничною жувальною гумкою, хіба що трохи віддавав реваншем над Маркесом, з яким я тепер був одного зросту. Якщо вас тричі поспіль обирають старостою класу, у вас з’являється певна аура.