Наступного дня після поцілунку ми з Елізабет розсталися.
Я не подавав своєї кандидатури на наступні вибори, і замість мене обрали Маркеса. Я радо поступився йому. Мені до кінця життя остогидла політика.
Частина II
Розділ 4
На зміну страху ночі прийшов страх самотності.
Я не люблю спати сам, а доводиться, бо живу я в невеличкій кімнатці під дахом великого житлового будинку неподалік медичного інституту. Учора мені виповнилося двадцять. Із тим клятим запасом у шкільному навчанні я змушений був відсвяткувати це без друзів, бо не мав часу їх завести. Розклад у медиків щільний.
Дитинство моє залишилося два роки тому під каштаном, у шкільному дворі школи маленького містечка, де я зростав.
Мама прийшла на вручення атестатів, цього разу на роботі її підмінила одна з колег.
Можу присягтися, що за шкільною огорожею бачив постать батька, але мені, мабуть, примарилося, в мене завжди була буйна уява.
Я полишив дитинство на дорозі до школи, де осінні дощі періщили мою спину; на горищі, де розмовляв з тінями, розглядаючи фотографії моїх батьків ще з тих часів, коли вони кохали одне одного.
Я залишив дитинство на пероні вокзалу, прощаючись із найкращим другом, сином кондитера, обнімаючи маму й обіцяючи приїхати, щойно зможу.
Тоді на пероні вона заплакала. І навіть не відвертала обличчя. Я вже не був хлопчиком, якого вона хотіла захистити від усього: і від своїх сліз, і від туги, яка не відступала від неї.
Висунувшись із вікна вагона, коли поїзд рушив, я бачив, як Люк узяв її за руку, щоб розрадити.
Світ став навиворіт, бо саме Люк повинен був їхати в цьому купе, саме він мав неабияку схильність до природничих наук, а з нас двох саме я мусив би присвятити себе медсестрі, яка присвятила життя людям і своєму синові.
Четвертий курс медінституту.
Мама вийшла на пенсію. Тепер вона допомагає в муніципальній бібліотеці. По середах грає з трьома подругами в белот.
Вона мені часто пише. Між денними лекціями й нічними чергуваннями в мене не залишається часу їй відписувати. Двічі на рік вона приїздить до мене. Восени й навесні вона зупиняється в невеличкому готелі біля університетської клініки й ходить по музеях, поки я не звільнюся.
Ми йдемо гуляти вздовж річки. Протягом тих прогулянок вона розпитує мене про життя та дає силу-силенну порад, як стати справжнім гуманним лікарем, їй це здається так само важливим, як і бути хорошим лікарем. За сорок років роботи яких тільки лікарів вона набачилася, з першого погляду вона може розпізнати тих, для кого кар’єра важливіша за зцілення хворих. Я мовчки слухаю. Після прогулянки я веду її вечеряти до невеличкого бістро, яке вона обожнює, і де неодмінно сама розплачується за вечерю. «Згодом, коли ти станеш лікарем, ти поведеш мене до великого ресторану», — каже вона, хапаючи рахунок.
Обличчя її змінилося, але очі сповнені нестаріючої ніжності. Батьки старіють до певного віку, у якому їхній образ закарбовується у вашій пам’яті. Варто заплющити очі й подумати про них, щоб побачити такими, якими вони були, ніби любов, що до них відчуваєш, має здатність зупиняти час.
Щоразу, коли мама приїздить, вона намагається навести лад у моєму барлозі. Після її від’їзду я знаходжу в шафі купу нових сорочок, а на ліжку — чисті простирадла, які пахнуть моїм дитинством.
На нічному столику в мене завжди лежить лист, який вона написала на моє прохання, і фотографія, знайдена на горищі.
Коли я проводжаю її на вокзал, вона обнімає мене, перш ніж піднятися у вагон, та так сильно, що я боюся, наче бачу її востаннє. Я дивлюся, як її поїзд зникає серед сплетіння рейок, поспішаючи до міста, де я зріс, до мого дитинства, яке залишилося в шести годинах їзди від місця, де я живу тепер.
Наступного після її від’їзду тижня я отримую листа. Вона розповідає, як доїхала, як грає в карти, і додає список книжок, які я маю негайно прочитати. На жаль, я читаю лише підручники з медицини, які студіюю ночами, готуючись до інтернатури.
Я розриваюся між чергуваннями на швидкій допомозі та в педіатрії. Хворі вимагають великої уваги. Начальник мій — дядько, що треба, професор, який може і прикрикнути. Накричати він може за будь-яку недбалість, будь-яку помилку. Але він ділиться з нами своїми знаннями, і саме це нам потрібне. Щоранку, починаючи обхід, він не перестає нам повторювати, що медицина не професія, а покликання. На перерві я купую сендвіч у кафетерії та з’їдаю його в садку біля нашого корпусу. Там чимало моїх маленьких пацієнтів, що одужують. Вони виходять подихати повітрям разом із батьками.