Саме там, перед занедбаним квадратним моріжком, життя моє зробило ще один різкий поворот.
Я дрімав на лавці. Учитися на лікаря означає боротися з постійним недосипанням. До мене підсіла колежанка, студентка четвертого курсу. Софі — дівчина яскрава й гарна, ми з нею спільники й фліртуємо вже кілька місяців, ніяк не називаючи наші стосунки. Ми бавимося в приятелів, удаючи, що не розуміємо потягу одне до одного. Ми обоє знаємо, що в нас немає часу на справжній зв’язок. Того ранку Софі вкотре розповідала мені про складного хворого. Десятирічний хлопчик уже два тижні не міг нічого їсти. У нього не було жодної патології, жодних порушень у системі травлення. Але він вивергав назад усе, що ковтав. Хлопчик лежав під крапельницею, стан його з кожним днем погіршувався. Троє психологів, яких до нього запрошували, не змогли порадити нічого путнього. Софі так переймалася тим хлопчиком, що весь час думала, як йому допомогти. Прагнучи повернути ті вечори, коли ми повторювали разом пройдене, я, не без задньої думки, пообіцяв, що ознайомлюся з його історією хвороби й подумаю, що можна зробити. Ніби ми, прості екстерни, могли запропонувати щось розумніше, ніж увесь медичний колектив цього закладу. Але який учень не мріяв би перевершити свого професора?
Софі розповідала, що малому стає дедалі гірше, коли мою увагу привернула дівчинка, яка гралася в класики на одній із доріжок. Я уважно до неї придивився й зрозумів, що вона не перестрибує з квадрата до квадрата, як годиться. Її гра полягала зовсім в іншому. Вона обома ногами намагалася стрибнути на свою тінь, сподіваючись заскочити її зненацька.
Я запитав у Софі, чи її малого пацієнта ще можна привезти сюди в інвалідному візку. Софі запропонувала, щоб я сам піднявся до нього в палату, але я сказав, що не слід гаяти ні хвилини. Сонце ось-ось мало сховатися за дахом головного корпусу, а саме воно й було мені потрібне. Софі ще вагалася, але зрештою погодилася.
Коли вона пішла, я підійшов до дівчинки й попросив зберегти в таємниці моє прохання. Вона уважно вислухала мене й погодилася.
За чверть години повернулася Софі з хлопчиком в інвалідному візку. Про його виснаженість свідчили незвичайна блідість і запалі щоки. Тепер, побачивши його, я зрозумів, чому Софі так переймається. Вона спинилася за кілька кроків від мене, і в її очах я прочитав німе запитання: «А що тепер?» Я сказав підвезти хлопчика до дівчинки. Софі так і зробила й сіла на лавку.
— Думаєш, його вилікує одинадцятирічне дівча, це і є твій чудодійний спосіб?
— Нехай він подивиться на неї.
— Вона грається в класики, чим це може його зацікавити? Гаразд, годі, я везу його в палату.
Я притримав Софі за лікоть.
— Кілька хвилин на свіжому повітрі підуть йому на користь. Думаю, в тебе є й інші хворі. Лиши його, я за ними нагляну, поки в мене перерва. Не турбуйся, нічого не станеться.
Софі пішла до дитячого відділення. Я підійшов до дітей, відстібнув хлопчика від візка й на руках переніс на моріжок. Я сів з ним на траву, спиною до призахідного сонця. Дівчинка пішла знову гратися, як ми й домовлялися.
— Чого ти так боїшся, хлопче, що ладен померти?
Він підвів на мене очі й не відповів. Його благенька тінь зливалася з моєю. Хлопчик обм’як у мене на колінах і схилився головою мені на груди. Я благав, щоб повернулася тінь із мого далекого дитинства.
Жоден дивак у світі не зміг би вигадати того, що я почув. Не знаю вже, він, а чи його тінь мені те пробурмотіла, я вже відвик від таких одкровень.
Я відніс хлопчика у візок і підкликав дівчинку, щоб вона побула біля нього, поки повернеться Софі, сам я знову сів на лавку.
Коли прийшла Софі, я їй розповів, що чемпіонка з гри в класики та її юний хворий заприятелювали. Вона навіть зуміла випитати в нього, що його так вразило, і переказала мені. Софі недовірливо дивилася на мене.
Хлопчик дуже прив’язався до кролика, який став його найближчим другом. Та два тижні тому кролик зник, а коли родина повечеряла, мати запитала, чи сподобалося їм рагу із кролика. Хлопчик відразу зрозумів, що його кролика більше немає і що він його з’їв.
Відтоді він думав лише про те, як спокутувати свою провину й приєднатися до приятеля, хоч би де він був. Можливо, перш ніж говорити дітям, що померлі йдуть жити на небо, треба гарненько подумати.