Софі опустила очі.
— У мене завжди були непорозуміння з батьком, — зізналася вона.
Я нічого не відказав. Софі схилила голову мені на груди, й деякий час ми сиділи мовчки. Я слухав щебет кропив’янок у нас над головами, вони ніби дорікали мені за недостатню відвертість, тож я сконцентрував усю мужність і вирішив іти до кінця.
— Я був би радий, якби в мене з моїм батьком були хоч якісь стосунки, навіть тертя. Якщо надто суворий батько не розуміє, що таке щастя, це ще не означає, що його дочка має торувати його ж шлях. Коли твій батько захворіє, він сповна оцінить твою професію. Твоя пропозиція щодо омлета залишається в силі?
Софіїного маленького пацієнта так і не виписали з лікарні. Через п’ять днів після того, як він почав сам їсти, з’явилися ускладнення, і його знову довелося перевести на штучне харчування. Однієї ночі в нього стався крововилив у кишківнику, реаніматори зробили все, що могли, але врятувати його не вдалося. Про його смерть батькам повідомила Софі. Звичайно, це мав робити черговий інтерн, але коли батьки зайшли до палати, вона там сиділа сама біля спорожнілого ліжка.
Я про це дізнався в обідню перерву, в садку. До мене підійшла Софі; неможливо було дібрати слів, щоб її втішити. Я міцно обійняв її. Мені не давала спокою та розмова з Фернштейном у коридорі клініки. Я не зміг вилікувати, не зміг розрадити, мені хотілося б постукати до нього в кабінет і попросити допомогти, але так не роблять.
До нас підійшла дівчинка, яка грала в класики. Вона була вражена нашою розпукою. До саду увійшла її мати, сіла на лавку й покликала її. Дівчинка востаннє поглянула на нас, перш ніж побігти до неї. Мати поклала на лавку картонну коробку. Дівчинка розв’язала стрічку й витягла звідти шоколадний батончик, мати дістала заварне тістечко.
— На вихідні не записуйся на жодне чергування, — сказав я, — поїдемо далеко звідси.
Розділ 5
Мама зустрічала нас на вокзалі. Я, як міг, заспокоював Софі, марно переконуючи всю дорогу, що їй нічого боятися, але вона просто панікувала перед зустріччю з мамою. Вона весь час поправляла зачіску, а коли не обсмикувала светра, розгладжувала рукою спідницю.
Уперше я побачив її не у звичних штанях. Від тієї дрібки жіночності їй було не по собі: Софі звикла до хлопчачого стилю і з останніх сил чіплялася за нього.
Мама делікатно спершу обійняла її, а вже потім поцілувала мене.
Я зауважив, що вона купила собі невеличкого автомобіля, ненового й непоказного, але вже встигла його настільки полюбити, що навіть дала ім’я. Моя мама любила давати імена речам. Якось я застав її за тим, що вона бажала доброго дня чайникові, який ретельно витирала, перш ніж поставити на підвіконня, носиком до вікна, щоб він міг дивитися, що діється надворі. А мені ще дорікала, що в мене надто буйна уява.
Коли ми приїхали додому, той славнозвісний чайник, названий Марселіною на згадку про стару родичку, з’явився на столі. На столі у вітальні чекав і великий яблучний пиріг, политий кленовим сиропом.
Мама засипала нас безліччю запитань про чергування, зміни й дозвілля. Говорячи про наше стажування в лікарні, вона жваво згадувала й свою роботу медсестрою. Мама, яка ніколи не говорила мені про свою роботу, повертаючись увечері, тепер розповідала силу-силенну курйозних випадків із часів роботи медсестрою, але зверталася вона лише до Софі.
За розмовою вона весь час допитувалася, як довго ми плануємо пробути.
Софі, яка нарешті зняла ногу з ноги й трохи розслабилася, прийшла мені на допомогу й відповіла на деякі з багатьох запитань.
Скориставшись із того, я схопив наші валізи, щоб занести на другий поверх.
Поки я вибирався сходами, мама гукнула мені, що приготувала гостьову кімнату для Софі й постелила нову постіль на моє ліжко. А тоді додала, що я, можливо, вже виріс з нього. Я всміхнувся, долаючи останні східці.
День видався погожий, мама запропонувала нам прогулятися, поки вона готуватиме вечерю. Я повів Софі показувати місто мого дитинства. Хоча що там показувати?
Ми йшли дорогою, якою я стільки разів бігав. Нічого не змінилося.
Пройшли повз платан, який я порізав складаним ножиком одного сумного дня. Подряпина затягнулася, залишивши всередині дерева напис, з якого я тоді був такий гордий: «Елізабет-поганка».
Софі попросила розповісти їй про моє дитинство. Своє вона провела в столиці. Мені не хотілося розповідати їй, що найбільшою суботньою розвагою були відвідини супермаркету. Коли вона спитала, що робив цілими днями, я запросив її до хлібної крамниці:
— Ходи, я тобі покажу.