— Ви на мене чекали?
— Атож, ми знали, що рано чи пізно ти повернешся.
— Ще вчора я не знав, що буду тут сьогодні ввечері.
— Гадаєш, що ти тут випадково? Ми послали до тебе дівчинку, яка гралася в класики. Ти був потрібний нам.
— Хто ти?
— Мене обрали делегаткою. Навіть тепер, коли учні пороз’їжджалися, ми й далі спостерігаємо за вами, ми, тіні, старіємо не так швидко.
— Що вам від мене треба?
— Скільки разів він витягав тебе з пазурів Маркеса? Пригадуєш, як він розраджував твою самотність жартами й сміхом? Пригадуєш, як ви разом ішли зі школи, ті години, які ви проводили разом? Адже він був твоїм найкращим другом?
— Чому ти мені це кажеш?
— Одного вечора на цьому горищі ти розглядав фотографію, яку я тобі підкинула, і сказав: «Куди поділося все те кохання?». Тож тепер моя черга спитати в тебе: що ти зробив із тією дружбою?
— Ти Люкова тінь?
— Якщо ти зі мною за панібрата, отже, знаєш, кому я належу.
Місяць перемістився на правий край вікна. Я побачив, як тінь тихенько ковзнула з валізи на підлогу, обриси її стали розпливатися.
— Стривай, не тікай, що я маю робити?
— Допоможи йому змінити життя, візьми його з собою. Пригадай, з вас двох саме він мав учитися на лікаря. Ще не пізно, ніколи не пізно, якщо любиш, допоможи йому стати тим, ким він хотів. Ти це завжди знав. Шкода, але пора йти, у мене немає вибору. Бувай.
Місяць сховався за вікно, і тінь розтанула поміж двох картонних коробок.
Я зачинив ляду на горищі й пішов до Софі. Коли я примостився біля неї, вона притиснулася до мене й одразу заснула. А я ще довго вдивлявся в темряву.
Пішов дощ, і я слухав стукіт крапель по даху, шелест листя в живоплотах з глоду. Усі звуки в цьому будинку були мені знайомі з дитинства.
Софі прокинулася близько дев’ятої. Ні я, ні вона так довго не спали вже протягом багатьох місяців.
Ми зійшли до кухні, де на нас чекав сюрприз. За столом Люк розмовляв із моєю мамою.
— Зазвичай о цій порі я йду спати, але не міг не зайти попрощатися з вами. Тут я приніс вам невеликого гостинця. Це вранішні, спеціальної випічки.
Люк простягнув нам кошик, повний рогаликів і духмяних, іще теплих булочок.
— Ну як? — поцікавився він, розчулено спостерігаючи, як на них налягає Софі.
— Це найкращі булочки, які я будь-коли куштувала, — відповіла Софі.
Мама вибачилася, що треба йти, у неї була робота в садку.
Софі вхопила рогалик, і по очах Люка я побачив, що апетит моєї подруги його дуже тішить.
— Гарний дохтур з мого приятеля? — запитав він у Софі.
— Характер у нього поганенький, а так нічого, буде з нього гарний лікар, — відповіла Софі з повним ротом.
Люкові було цікаво знати геть усе про нашу роботу в лікарні. Поки Софі розповідала йому про наше життя, я бачив, як починають блищати його очі.
Софі натомість захотіла дізнатися більше про халепи, які ми вчора згадували перед ворітьми школи.
Не зважаючи, що я люто блимав на нього очима, Люк розповів їй про мої страждання через Маркеса, про те, як той зачинив мене в шафці, про те, як допомагав мені щороку переобиратися на старосту класу, навіть про пожежу в підсобці. Наприкінці він уже сміявся, як колись, так само щиро й приязно.
— О котрій годині у вас поїзд? — спитав він.
Софі мала вийти на чергування опівночі, а я наступного ранку, тож ми їхали післяобіднім поїздом.
Люк позіхнув, він боровся з утомою. Софі пішла пакувати речі. Ми залишилися самі.
— Ти ще приїдеш? — запитав Люк.
— Звісно, — відповів я.
— Постарайся приїхати в понеділок. Пекарня зачинена у вівторок, ти ж пам’ятаєш? Ми могли б справді провести вечір удвох, мені було б дуже приємно. Бо було мало часу, я хотів би ще почути, що ти там робиш.
— Люку, а чого б тобі не поїхати зі мною? Чого не спробувати? Ти ж хотів учитися на лікаря. Поки доб’єшся стипендії, я підшукав би тобі місце санітара, щоб зводити кінці з кінцями, а за квартиру платити не треба, поживеш зі мною, хоча кімнатка й невелика.
— Ти пропонуєш, щоб я знову взявся до навчання? Треба було казати про це п’ять років тому!
— Але ж нічого страшного, якщо ти почнеш пізніше за інших. Хіба хтось питає в лікаря, скільки йому років, коли заходить до медичного кабінету?
— Мені доведеться вчитися з набагато молодшими за мене, і не хотів би я бути Маркесом групи.
— А ти подумай про всіх Елізабет, які млітимуть од твоєї зрілості.
— Ну, хіба що в такому ракурсі, — замріяно відповів Люк. — Та перестань, зрештою, мені розповідати казки. Зараз мені це приємно, але коли ти поїдеш, стане ще болючіше.