На початку вересня, повернувшись після тривалого чергування, я побачив у себе під дверима несподіваний сюрприз.
На маленькій валізці сидів розгублений і усміхнений Люк.
— Я тебе вже зачекався, капоснику! — скрикнув він, устаючи. — Сподіваюся, у тебе є щось поїсти, бо я вмираю з голоду.
— Що ти тут робиш? — спитав я, відмикаючи двері.
— Батько мене вигнав!
Люк зняв куртку й сів у єдиний в кімнаті фотель. Поки я відкривав йому банку тунця й ставив, тарілку на валізу, яка замінювала низький столик, Люк захоплено розповідав:
— Не знаю, що сталося з моїм старим. Знаєш, уночі після твого від’їзду, коли я вже розклав тісто по формах, він не повернувся до пекарні. Я думав, що він проспав, трохи навіть перенервувався, щиро кажучи. Я відчинив двері у провулок, а він сидів на стільці й плакав. Я спитав, що сталося, він не захотів відповідати, сказав лише, що втомився, попросив мене забути все, що я бачив і нічого не казати мамі. Я пообіцяв. Але з того вечора він був сам не свій. Зазвичай він зі мною суворий у роботі, я знаю, що саме так він навчає ремесла, і не можу на нього гніватися. Гадаю, що дід був іще крутіший із ним. А тут із кожним днем він ставав дедалі приязнішим, майже люб’язним. Коли я погано розкладав тісто по формах, він іще раз показував, як це робиться, і не сварився, казав, що таке буває, що він і сам помилявся. Я не йняв віри своїм очам. Якось увечері він навіть обійняв мене. Я вирішив, що він утрачає глузд. Я, мабуть, не дуже помилявся, бо позавчора він звільнив мене, як простого підмайстра. О шостій ранку він пильно зиркнув мені у вічі й сказав, що коли я такий невправний, пекарство, вочевидь, не для мене, і замість гаяти мій і його час, я можу спробувати свій шанс у місті. Отож я мав сам обрати власний шлях, бо тільки так у наші дні стають щасливими. Він дуже сердився, коли це казав. За обідом він оголосив мамі, що я їду, і зачинив крамницю до вечора. Увечері за столом усі мовчали, мама плакала. Зрештою, плакала вона в їдальні, а коли я виходив до кухні, ішла за мною, обнімала й шепотіла, що вона давно не була така щаслива. Мама раділа, що батько вигнав мене…
Слово честі, мої батьки втратили здоровий глузд! Я тричі зазирав до календаря, щоб переконатися, що це не перше квітня.
На ранок батько зайшов до моєї кімнати й наказав одягатися. Ми сіли в його автомобіль і їхали вісім годин, вісім годин, не промовивши й слова. Лише опівдні він запитав, чи я не зголоднів. Приїхали ми вже надвечір, він висадив мене перед цим будинком і сказав, що тут живеш ти. Як він довідався? Навіть я не знав! Він вийшов із машини, витягнув із багажника мою валізу й поставив переді мною. Потім він простягнув мені конверт, сказав, що в ньому небагато, але досить, щоб протриматися якийсь час. А потім сів у машину й поїхав.
— І більше нічого не казав? — поцікавився я.
— Сказав. Уже рушаючи з місця заявив: «Якщо виявиш, що ти такий самий поганий лікар, як і пекар, повертайся, і я навчу тебе справжнього ремесла». Уявляєш?
Я відкоркував свою єдину пляшку вина, подарунок Софі, яку ми не випили того вечора, коли вона її принесла. Я розлив вино у дві великі склянки і, цокаючись, сказав, що нічого не розумію.
Я допоміг другові заповнити всі необхідні формуляри, аби записатися на перший курс медичного, відвів його до адміністрації, де він віддав більшу частину грошей, які залишив йому батько.
На заняття треба було виходити з жовтня. Ми знову вчитимемося разом, щоправда, вже не сидітимемо поруч за однією партою, але зможемо бачитися в садочку біля лікарні. Навіть без каштана й баскетбольного кошика він швидко стане новим нашим двором для перерв.
Уперше, коли ми з ним там зустрілися, я подякував його тіні.
Люк оселився в мене. Жити з ним було неважко, бо наші розклади не збігалися. Він спав на моєму ліжку, поки я був на нічних чергуваннях, а коли я приходив, він уже йшов на заняття. У ті рідкісні моменти, коли ми перетиналися в помешканні, він стелив під вікном перину, замість подушки скручував ковдру й спав, як бабак.
У листопаді він сповістив, що в нього стосунки зі студенткою, яка часто допомагала йому готуватися до занять. Анабель була на п’ять років молодша за нього, але він запевняв, що вона дасть фори старшим.
На початку грудня Люк попросив мене зробити йому велику послугу. Того вечора я пішов спати до Софі. Люкові стосунки з Анабель зблизили мене з Софі. Я дедалі частіше залишався ночувати в неї, а Анабель дедалі частіше залишалася в моєму помешканні. Недільними вечорами Люк збирав усіх нас у мене й чаклував біля плити, показуючи свою майстерність кулінара. Уже й не полічу, скількома запіканками з салом і пирогами ми поласували. Після вечері ми з Софі залишали Люка й Анабель «повторювати пройдений матеріал» наодинці.