Розділ 8
Січень видався дуже холодний. Приїхавши з дому, Люк залюбки взявся до навчання. Батько весь час діяв йому на нерви, а сестричка більше часу проводила з ігровою приставкою, ніж із ним. На моє прохання Люк навідав мою маму. Йому здалося, що вона змарніла. Вона ним передала листа й подарунок до Різдва.
Любий синку!
Я знаю, наскільки ти зайнятий роботою. Не шкодуй ні про що. Мені трохи нездужалося у Свят-вечір, і я рано лягла спати. Сад, як і я, спить під снігом. Живоплоти білі від інею — краса неймовірна. Сусід нарубав мені дров більше, ніж треба, щоб пережити облогу. Вечорами я запалюю в грубці, дивлюся, як розгорається полум’я й думаю про твоє неспокійне життя. Наринають спогади. Ти повинен тепер краще розуміти, чому з роботи я поверталася такою стомленою та іноді навіть не мала сили з тобою поговорити. Мені хотілося б частіше бачитися з тобою, мені тебе бракує, але я горда й щаслива з того, що ти робиш. Приїду до тебе в перші ж дні весни. Пам’ятаю, що обіцяла тобі приїхати в лютому, але з цими морозами краще не ризикувати: не хочеться нав’язувати тобі ще однієї калічної хворої. Якщо ти зможеш вирватися на кілька днів, хоча я пищу й розумію, що це неможливо, я була б найщасливішою з матерів.
На нас чекає чудовий рік, у червні ти отримаєш диплом і підеш до інтернатури. Ти це знаєш ліпше за мене, але мені настільки приємно писати ці слова, що я ладна переписувати їх сотні разів.
Гарного й щасливого Нового року, синку!
P.S. Якщо тобі не сподобається колір кашне, поміняти його все одно не можна, бо я сама його сплела. Можливо, воно трохи перекошене, але я плела вперше й востаннє — настільки мені це не сподобалося.
Я розгорнув пакунок і зав’язав кашне на шиї: Люк аж розреготався. Кашне було фіалкове й ширше з одного боку, ніж з іншого. Але зав’язаним воно мало непоганий вигляд. Те кашне я носив усю зиму.
Софі з’явилася наприкінці першого тижня січня. Я щоночі заходив до її відділення, але не заставав. Вона сама зайшла до нас, у відділення швидкої, коли повернулася. Її засмагле обличчя дисонувало з блідими обличчями наших співробітників. Вона пояснила, що їй треба було провітритися. Я потягнув її до невеличкого кафе навпроти лікарні, де ми повечеряли, перш ніж знову заступати на чергування.
— Де ти була?
— Як сам міг здогадатися, на півдні.
— Сама?
— З подругою.
— З якою?
— У мене теж є подруги дитинства. Як твоя мама?
Вона досить довго мене слухала, а потім узяла мене за руку й пильно подивилася.
— Ми вже скільки часу разом? — спитала вона.
— Навіщо це запитання?
— Дай відповідь. Коли це вперше сталося між нами?
— У той день, коли губи наші зустрілися — я саме прийшов до тебе у відділення, — відповів я, не вагаючись.
Софі скрушно подивилася на мене.
— У той день, коли я пригостив тебе морозивом у парку?
Обличчя її ще більше спохмурніло.
— Назви мені дату.
Мені треба було поміркувати, але вона не дала мені цього зробити.
— Уперше ми з тобою кохалися рівно два роки тому, достеменно. А ти навіть не пам’ятаєш. Ми не бачилися два тижні й відмічаємо цю дату в убогому барі навпроти лікарні, бо треба десь перекусити перед чергуванням. Я більше не можу бути то твоєю найкращою подругою, то коханкою. Ти готовий віддатися душею й тілом цілій землі, першому-ліпшому зустрічному, а я лише буй, за який ти чіпляєшся в бурю й полишаєш, щойно розпогодиться. Ти більше цяцькався з Люком ці кілька місяців, ніж зі мною за два роки. Хочеш ти це визнавати чи ні, ми не борюкаємося в шкільному дворі. Я лише тінь у твоєму житті, а ти для мене набагато більше значиш, і мені це болить. Чому ти возив мене до своєї матері, навіщо була та близькість на вашому горищі, навіщо було впускати мене у своє життя, якщо я була лише гостею? Я сто разів збиралася піти від тебе, але мені несила самій. Тож прошу тебе про ласку, зроби це для нас, якщо вважаєш, що в нас є щось спільне. Навіть ненадовго, дай нам змогу пережити це кохання.
Софі встала й вийшла. Крізь вікно я бачив, як вона чекає зеленого світла для пішоходів, щоб перейти вулицю. Сіяв дощ, і вона підняла комір халата, щоб захистити голову. Не знаю, чому той невинний порух викликав у мене нестримний потяг до неї. Я повитрушував дрібні гроші з кишень, щоб заплатити за вечерю, і кинувся за нею. Ми цілувалися під крижаним дощем, і між поцілунками я перепросив за біль, якого їй завдав. Якби я знав, я перепросив би й за біль, що його мав завдати, але тоді я був щирий.