Зубна щітка у склянці, кілька дрібних речей у шафі, будильник на нічному столику — я залишив кімнату Люкові й перебрався до Софі. Я щодня заходив до себе, хоча мені там не було чого робити, про всяк випадок, як моряк, який сходить на причал, щоб перевірити канати. І щоразу я піднімався поверхом вище. Аліса почувалася розкішно. Ми перекидалися кількома словами, вона оповідала мені страхіття про своїх дітей і дуже тішилася. Я звелів Люкові, щоб, поки мене немає, він теж дбав, аби вона мала все необхідне.
Якось увечері, коли ми з ним випадково зійшлися в Аліси, вона зробила чудернацьке зауваження;
— Замість народжувати дітей і зі шкури пнутися, щоб їх виростити, ліпше їх усиновлювати в дорослому віці, тоді, бодай, знаєш, з ким маєш справу. Ось вас двох я одразу обрала б. — Люк здивовано глипнув на мене, а звеселіла Аліса торочила далі: — Ну ж бо, не варто прикидатися, ти казав, що батьки тобі діяли на нерви, то чому діти не можуть діяти на нерви батькам?
А що Люк утратив од подиву голос, я потягнув його до кухні й пояснив, що то в Аліси такий специфічний гумор. Не варто на неї ображатися, бо її з’їдає печаль. Вона перепробувала все, щоб гідно переживати той біль, навіть намагалася зненавидіти своїх дітей, але материнська любов усе одно перемагала. Вона страшенно страждала від того, що її покинули.
Про це мені розповіла не Аліса, просто одного ранку, коли я зайшов до її вітальні, яскраво світило сонце й наші тіні надто зблизилися.
На початку березня провели загальні збори відділення швидкої. У підвісній стелі виявили азбест. Заміна стелі мала тривати три дні й три ночі. Хворих тимчасово прийматимуть в іншій лікарні. Через ремонт усі вихідні персонал вимушено не працював. Я негайно зателефонував мамі, аби сповістити гарну новину: я зможу нарешті до неї приїхати, нехай чекає у п’ятницю. Мама якийсь час мовчала, а потім сказала, що їй шкода, але вона пообіцяла приятельці поїхати з нею на південь. Зима була надто морозна, і кілька днів тепла їм не завадять. Подорож була узгоджена за кілька тижнів, наперед оплачені готель та переліт, грошей ніхто не поверне. Вона не знає, як можна її відмінити. Вона так хотіла мене побачити, справді, вийшло по-дурному, вона сподівалася, що я зрозумію і не ображатимуся. Мама говорила те з такою безнадією в голосі, що я негайно поспішив запевнити її, що не лише не ображатимусь, а й дуже радий за неї. Наприкінці березня вже прийде справжня весна, і коли вона приїде до мене, ми надолужимо згаяне.
Того вечора Софі була на чергуванні, а я вільний. Люк, як завжди, зубрив, і йому знадобилася допомога. Ми поїли макаронів, я сів до письмового столу в ролі викладача, Люк мав відповідати як студент. Опівночі він пожбурив підручник біології через усю кімнату. Щось таке перед першою екзаменаційною сесією відчував і я: хотілося все покинути та втекти на край світу. Я підняв книжку й вів далі, ніби нічого не сталося. Та Люк думав про своє, і його розгубленість мене трохи непокоїла.
— Я вибухну зсередини, якщо не поїду звідси бодай на два дні, — заявив він, — а все, що залишиться від мого тіла, заповім медицині. Їх має зацікавити перший людський інкубатор, який вибухнув ізсередини. Уявляю, як лежу на резекторському столі в оточенні молоденьких студенток. У всякому разі, дівчатка розбиратимуть мої тестикули перш ніж мене зариють у землю.
З тієї промови я зрозумів, що моєму другові справді варто провітритися. Я поміркував над цією ситуацією й запропонував йому далі готуватися до екзаменів на природі.
— Терпіти не можу корів, — буркнув він.
Запала тиша. Я не зводив із Люка очей, а він дивився в порожнечу.
— Я хочу на море, — заявив він, — щоб безмежний виднокрай, відкрита далечінь, бризки хвиль і крики чайок…
— Здається, я зрозумів картинку, — зауважив я.
До найближчого узбережжя було триста кілометрів, туди ходив єдиний пасажирський поїзд, їхати — шість годин.
— Винаймемо автомобіль, хай на це піде вся моя санітарська зарплата, я шикую, але, благаю, поїхали на море.
Коли Люк завершував цю фразу, до нас нагодилася Софі.
— У вас незамкнено, я не потурбую? — спитала вона.
— Я думав, ти на чергуванні.
— Я теж так думала, чотири години котові під хвіст. Я переплутала дні, і лише через чотири години збагнула, що нас чергує двоє. А який вечір я могла провести з тобою!
— Атож, — відказав я.
Софі пильно подивилася на мене, вираз її обличчя не віщував нічого доброго. Я широко розплющив очі, щоб без зайвих слів дізнатися, що не так.