— Мій теж мене не бив, — відказав сторож.
— Якщо хочете, щоб ми потоваришували, треба казати правду. Я добре знаю, що ваш батько вас бив. Він тягнув вас у глиб саду, щоб відшмагати паском.
Навіщо я таке бовкнув? Сам не знаю, як воно зірвалося з язика. Можливо, я відчував потребу сказати Іву про те, що бачив у суботу, коли повертався після покарання. Він подивився мені у вічі.
— Хто тобі про це сказав?
— Ніхто, — знітився я.
— Або ти нишпорка, або брехун.
— Я не нишпорка! А хто вам розповів про мого тата?
— Я саме заносив пошту директрисі, коли зателефонувала твоя мама, щоб попередити. Директриса так розхвилювалася, що, вже поклавши слухавку, кілька разів повторила вголос: «Чоловіки такі мерзотники!» Побачивши мене, вона стала перепрошувати: «Це не про вас, Іве», — навіть повторила: «Звісно, не про вас». Нехай собі, але вона так само думає про мене, про нас усіх. У її очах усі чоловіки, синку, мерзотники, бур’ян. Бачив би ти, як вона переймалася, коли школа стала мішаною. Річ відома, чоловіки зраджують дружин, але, цікаво, з ким? Із жінками ж, які натомість зраджують своїх чоловіків. Я знаю, про що кажу. Ти зрозумієш, коли виростеш.
Хотів би я, щоб Ів повірив, що не розумію, про що він каже, але ж щойно я сказав, що в дружбі не може бути брехні. Я чудово розумів, про що йдеться від того дня, коли мама знайшла тюбик помади в кишені татового пальта, а тато заявив, що уявлення не має про те, як він туди потрапив, і що це, певно, дурний жарт когось із його колег. Тоді тато і мама сварилися цілу ніч, і я зміг дізнатися про подружню невірність більше, ніж з усіх серіалів, які мама дивилася по телевізору. Коли персонажі трагедії грають у тебе за стінкою — це набагато більш переконливо, хай ти й не бачиш зображення.
— Гаразд, я тобі сказав, як дізнався про твого батька.
Продзвенів дзвоник із перерви; сторож щось буркнув і наказав мені бігти на урок. Він додав, що ми ще поговоримо. Ів подався до підсобки, а я — до класу.
Я йшов навпроти сонця й озирнувся: тінь, яка бігла за мною, знову була маленька, а тінь сторожа — набагато більша. Хоча щось цього понеділка стало на своє місце, і це мене неабияк підбадьорило. Можливо, мама має слушність: у мене надто розвинена уява, і вона мене іноді підводить.
На уроці англійської я нічого не слухав. По-перше, я ще не пробачив пані Шефер покарання, а по-друге, в голову лізли інші думки. Чому мама зателефонувала директрисі й розповіла про своє життя, про наше життя? Наскільки я знаю, подругами вони не були, і така відвертість мені не дуже подобалася. Вона, мабуть, не уявляла, які це матиме для мене наслідки в школі. Тепер у мене жодних шансів щодо Елізабет. Якщо навіть припустити, що їй подобаються дрібні окулярики, що само з себе вже надто оптимістичне припущення, нехай навіть їй подобається пряма протилежність високому та кремезному Маркесові, такому впевненому в собі, про яке майбутнє вона може мріяти з хлопцем, батько якого пішов із сім’ї, і єдиною відомою мені причиною цього було те, що його син не був гідний того, аби з ним лишатися?
Я обмізковував це і так і сяк у їдальні, на післяобідній перерві й дорогою додому. Повернувшись, я твердо вирішив пояснити мамі, у яку халепу вона мене втягла. Але, відмикаючи двері, зрозумів, що так я зраджу Іва; мама завтра ж перетелефонує директорці й скаже, що та не вміє берегти таємниці, а тій і думати довго не доведеться, щоб зрозуміти, хто обмовився. Скомпрометувавши сторожа, я вже не зможу сподіватися на те, що наше приятелювання колись переросте в міцну дружбу, якої мені так бракувало в новій школі. Адже це був друг. І байдуже, що Ів років на тридцять-сорок старший за мене. Коли я незбагненно поцупив його тінь, я зрозумів, що цей чоловік вартий довіри. Треба знайти до мами інший підхід.
Ми мовчки повечеряли перед телевізором, мамі не хотілося зі мною розмовляти. Відтоді як тато пішов, вона майже не розмовляла, ніби слова давалися їй із великими труднощами.
Перед сном я згадав те, що Ів пояснив мені на перерві: «З часом усе ніби владнається». Можливо, і мама знову приходитиме побажати мені перед сном на добраніч. Цієї ночі навіть фіранки, затягнуті на прочиненому вікні, не ворушилися, ніщо не порушувало тиші будинку, навіть жодна тінь не ворухнулася в складках тканини.
Хтось, може, подумає, що життя моє дуже змінилося, коли тато від нас пішов, але це не так. Батько часто пізно повертався з роботи, тому я давно звик проводити вечори удвох із мамою. Мені дуже бракувало нашої недільної прогулянки на велосипедах, але я швидко замінив її мультиками, які мама дозволяла дивитися, поки читала газету. З новим життям — нові звички; ми ходили з мамою до сусіднього ресторану з’їсти по гамбургеру, а потім гуляли торговими вулицями. Крамниці були зачинені, але мама на те не звертала уваги. На підвечірок вона пропонувала мені кликати додому друзів. Я знизував плечима й обіцяв покликати їх… пізніше.