Люк завагався, чи йому йти, він усміхнувся й сказав:
— Знаєш, у школі ми всі були закохані у твою маму.
— Я не знав.
— Вона була набагато вродливіша за всіх матерів наших учнів, думаю, що навіть той бовдур, Маркес, теж нерівно до неї дихав.
Цьому чортяці вдалося викликати в мене усмішку.
Я вийшов із машини, почекав, поки він від’їде, а тоді зайшов до будинку.
Я побачив, що мама не перефарбовувала стіни. Її медична картка лежала на журнальному столику у вітальні, і я її розгорнув. Дивлячись на дати кардіограм, я все зрозумів. Вона ніколи не їздила на південь із подругою й наприкінці зими занедужала на серцеву хворобу, а коли ми з Люком і Софі їздили до моря, вона лежала в лікарні на обстеженні. Вона вигадала ту подорож, не бажаючи мене засмучувати. Я вчився на лікаря, мріючи вилікувати маму від усіх хвороб, і не зумів розгледіти, що вона захворіла.
Я пішов на кухню, відчинив холодильник і знайшов там вечерю, яку вона приготувала для себе напередодні…
Я, наче дурень, стояв перед тим відчиненим холодильником і не міг стримати сліз. На похороні я не плакав, ніби вона забороняла мені це робити, бо хотіла, щоб я добре тримався на людях. Але саме дрібниці іноді примушують усвідомити, що більше ніколи не побачиш тих, кого любив. Будильник на нічному столику, який і далі йде, наволочка, що стирчить із незастеленого ліжка, фото на комоді, зубна щітка у склянці, чайник на підвіконні в кухні, повернутий носиком до вікна, щоб міг дивитися на садок, а на столі залишки яблучного пирога з кленовим сиропом.
Тут залишалося моє дитинство, в цьому будинку, сповненому спогадів, спогадів моєї мами й тих років, які ми тут прожили разом.
Я пригадав, що мама казала мені про якусь знайдену коробку. Світив повний місяць, я піднявся на горище.
Вона стояла на видному місці, на підлозі. На кришці була записка, написана маминою рукою:
«Синочку!
Останнього разу, коли ти приїздив, я чула, як ти піднімався на горище. Я не сумнівалася, що ти знову сюди прийдеш, тож і призначила тобі останнє наше побачення тут. Певна, що ще й досі ти іноді розмовляєш зі своїми тінями. Я не глузую, просто пригадую твоє дитинство. Коли ти йшов до школи, я йшла до твоєї кімнати, буцім прибрати і, застеляючи ліжко, брала твою подушку і вдихала твій запах. Ти був за півкілометра від дому, а мені тебе вже бракувало. Бачиш, це дуже просто, мати ніколи не перестає думати про своїх дітей, з тієї хвилини, як ви розплющуєте очі, ви поглинаєте всі наші думки. Ніщо не робить нас щасливішими. Марно я намагалася бути найкращою з матерів, але ти був сином, який перевершив усі мої сподівання. Ти станеш чудовим лікарем.
Ця коробка твоя, її не мало б узагалі бути, я перепрошую в тебе за це.
Я розкрив коробку. Всередині були листи, які батько посилав мені до кожного Різдва, а також на всі мої дні народження.
Я сів по-турецьки навпроти слухового вікна й дивився, як сходить місяць. Листи батька я притуляв до грудей і шепотів: «Мамо, як ти могла зі мною так учинити?»
Тінь моя витяглася по підлозі, і мені здалося, ніби біля неї я бачу тінь моєї мами, вона одночасно всміхалася до мене й плакала. Місяць перемістився, і тінь моєї мами зникла.
Я не міг склепити повік. У моїй кімнаті було тихо, з-за стіни більше не долинав жодний звук. Зникли знайомі з дитинства звуки, складки фіранок були сумно непорушні.
Я зиркнув на годинник. О третій ранку в Люка була перерва, мені захотілося його побачити. Окрилений цією думкою, я зачинив двері, навіть не підозрюючи, куди мене мої ноги приведуть.
Я звернув за ріг вулички. Огорнутий темрявою, я побачив, що мій найкращий друг і його батько сидять на лавочці та про щось розмовляють. Я не захотів їх турбувати, тихенько відступив і пішов далі. Не знаючи, куди податися, я дійшов до школи, ворота були прочинені, я штовхнув їх і зайшов у двір, тут було тихо й порожньо, у всякому разі мені так здалося. Коли це з-під каштана долинув голос.
— Я був певний, що ти прийдеш сюди. — Я здригнувся й обернувся. На лавці сидів Ів і дивився на мене. — Сідай поруч. Нам є про що поговорити, про той час, який ми не бачилися.
Я сів поруч і запитав, що він тут робить.
— Я був на похороні твоєї матері. Мені шкода тебе, це була жінка, яку я дуже поважав. Я трохи спізнився і стояв позаду.
Я щиро розчулився, що Ів приїхав на похорон моєї мами.