Палата на одну особу була сонячною; я посунув ліжко ближче до стіни, аби звільнити місце для великого мольберта. Полиці я заставив олійними фарбами, акварелями, гіпсом, ганчірками, баночками з пензлями, уайт-спірітом і розчинниками фарб, поклав дерев’яну палітру й шпателі. Дещо з цього я приніс із дому, зі своїх власних запасів: вони були вже не новими, й саме це створювало атмосферу справжньої студії, де працює художник. Уздовж однієї стіни я розклав чисті полотна різноманітних розмірів і додав стіс акварельного паперу.
Нарешті я сів, як завжди, у своє крісло в кутку, щоб подивитися на Роберта, коли він повернеться. Він побачив усе оте начиння, що я туди приніс, і закляк на місці, вочевидь приголомшений. А потім на його обличчі промайнула лють. Він рушив до мене, стиснувши кулаки, а я сидів якомога спокійніше й мовчав собі. На мить мені здалося, що ось зараз він щось скаже, а може, й стусоне мене, проте він, здається, передумав робити і те, й інше. М’язи в нього дещо розслабилися, він відвернувся від мене й почав розглядати свої нові знаряддя. Помацав акварельний папір, пильно придивився, як налаштований мольберт, пробігся поглядом по тюбиках із фарбами. Нарешті крутнувся на п’ятах і знов зиркнув очима на мене. Цього разу Роберт, схоже, збирався запитати мене про щось, але не міг себе примусити. Мені вже вкотре спало на думку: можливо, він не стільки не хоче розмовляти, скільки зробився чомусь неспроможним до цього?
— Сподіваюся, вам сподобаються ці речі, — промовив я заспокійливим тоном.
Він дивився на мене, насупившись. Я пішов з палати, більше не намагаючись заговорити до нього.
Минуло два дні, й я побачив, що він цілком заглибився в живопис, малюючи на першому полотні, — без сумніву, він приготував його напередодні ввечері. Він зробив вигляд, наче й не помічає мене, проте не заважав за ним спостерігати та роздивлятися картину — то був портрет. Я пильно вдивлявся в картину з величезною цікавістю: я сам здебільшого портретист, хоча люблю малювати також пейзажі, і мене дуже засмучує те, що довгий робочий день зрідка дозволяє мені писати живі моделі. Коли немає іншої змоги, я пишу з фотокарток, хай це йде проти мого природного пуризму. Краще це, ніж нічого взагалі, а досвід приходить, лише коли працюєш.
Але ж Роберт, наскільки я знав, написав це полотно, не маючи навіть фотокартки, а картина так і випромінювала життя! На ній було зображено ту ж саму жіночу голівку — тепер, звісно, у кольорі — у тому самому традиційному стилі, що й малюнки олівцем. Обличчя жінки було надзвичайно реальним, чорні очі дивилися з полотна прямо на глядача; погляд був упевнений, але замислений. Кучеряве волосся було чорнявим, лише подекуди відблискувало каштановим кольором. Класичний ніс, прямокутне підборіддя з ямочкою справа, спокусливі вуста усміхаються, а лоб високий, білий. Одягу на картині майже не було видно, але те, що я бачив, мало зелений колір, із жовтим мереживом шлярок уздовж глибокого декольте й плавного вигину шиї. Сьогодні її вигляд був майже щасливим, немов їй подобалось з’явитися нарешті в кольорі. Зараз мені це видається дивним, проте ані тоді, ані багато місяців потому, я й гадки не мав, хто вона.
Це сталося в середу, а у п’ятницю, коли я прийшов до Роберта, в палаті його не було — напевно, він пішов на прогулянку. Портрет чорнявої жінки був на мольберті, майже завершений, як на мене, і він просто притягував! На кріслі, в якому я зазвичай сиджу, лежав конверт, підписаний недбалим почерком і адресований мені. У ньому я знайшов Робертові старовинні листи. Я витяг один з них і деякий час тримав у руці. Папір на вигляд був дуже старий, а вишукано виписані рядки на зовнішньому боці, на мій подив, виявилися французькою мовою. І раптом я відчув, у яку далеку подорож мені, можливо, знадобиться вирушити, аби зрозуміти людину, що довірила мені ці листи.
Розділ 5
Спершу я не мав наміру виносити листи за межі «Ґолденґров», але наприкінці дня поклав їх до своєї валізки. У суботу вранці я зателефонував своїй подрузі Зої — вона викладає французьку літературу в Джорджтаунському університеті. Зоя була однією з тих жінок, яким я призначав побачення, коли вперше опинився у Вашингтоні багато років тому, й ми дотепер залишилися добрими друзями, особливо після того, як сильні почуття вгамувалися, і я більше не сумував через те, що вона поклала край нашим близьким стосункам. Коли я час від часу запрошую її до театру або на концерт, мені дуже приємно в її товаристві; здається, що й вона відчуває те саме стосовно мене.