Раптом вона зробила дивну річ: обернулася на 180 градусів і усміхнулася до мене. Задумливою усмішкою, нічого особливого, і все ж то була усмішка, в ній було щось від змови — вона призначалась товаришу, тому, хто теж роздивляється картини зблизька й пильно. У дівчини було відкрите обличчя, відсутність макіяжу додавала йому пильності, вуста бліді, а очі такого кольору, який я навіть не міг визначити. Шкіра біла, а навколо рудого волосся — навіть рожева. На шиї — шкіряне, переплетене вузлами намисто, прикрашене керамічними кульками, які нагадували чотки зі схованими в них текстами стародавніх молитов. Під білою бавовняною блузкою на вугластому тілі вгадувалися повні груди. Трималася вона прямо, але не витончено, тобто скоріше як вершник на коні, а не як танцюристка, й рухалась вона не так граціозно, як обережно. До неї підійшло подружжя, тож вона була змушена посунутися. Тома, Мане, незнайомий літній чоловік, прощання…
Розділ 7
Вона дійсно пішла із зали, молода жінка з прекрасною посмішкою, а у мене в голові майнула думка: може, я дав їй ненароком щось відчути? Мені хотілося спитати у неї, чи вірно я здогадався, що вона теж художниця. На сусідній стіні висіла картина Ренуара, проте дівчина проминула її, не подивившись, не звернувши найменшої уваги, та й вийшла із зали. Мені це було до вподоби — я теж не люблю Ренуара, за винятком того полотна з галереї Філіпса,[24] «Сніданок веслярів», де осяяні сонцем грона винограду, пляшки та келихи ледь не затьмарюють зображених людей. Я не пішов за дівчиною слідом: помітити за один день відразу двох молодих жінок — то занадто, мені здається, та й ні до чого не веде. Яке ж задоволення, коли немає ані мети, ані майбуття?
Усі ці роздуми забрали лише мить, а тоді я попрямував назад до автопортрета Тома, біля якого ще стояв чоловік з блискучим від поту лобом. Коли він посунувся вбік, я підійшов на крок ближче, щоб уважніше придивитися до картини. Вона знову нагадувала імпресіоністів, особливо у недбалому зображенні другого плану — темних завіс, — але значно відрізнялася від сміливості й вишуканості «Леди». Різнобічний художник, подумав я, — а може, саме у 1880-ті роки стиль Тома змінювався, розвивався в новому напрямку. У цьому портреті було щось від Рембрандта: задумливий вираз обличчя, темна палітра, також, можливо, безжалісне до самого себе зображення червоного носа й товстих щік: можна було побачити, як колишній красень поступово досяг віку, коли його привабливість сходить нанівець. Навіть жовта оксамитова шапочка й оксамитовий смокінг, так правильно було це назвати. Художник нагадував одразу й Старого Майстра, й аристократа.
Назва автопортрета походила від того, що було зображено на передньому плані. Схрещені руки Тома лежали на голому дерев’яному столі, заваленому монетами: великими й потертими, бронзовими, золотими, потемнілими срібними, — старовинними монетами різноманітних форм та розмірів. І вони були намальовані так майстерно, що здавалося: простягни руку — і зможеш витягти їх двома пальцями, зібрати одну за одною. Я бачив навіть чіткі написи на монетах, літери незнайомих мені мов, прямокутні дірочки, ребровані торці. Ці монети були вимальовані набагато ретельніше, ніж постать самого Тома. Картина виглядала недоречною поряд з фруктами та квітками Мане. Можливо, Тома дбав про гроші куди більше, ніж про власне обличчя? Як би там не було, він, без сумніву, прагнув відтворити вигляд людини сімнадцятого століття, дивлячись на двісті років позад себе, а я тепер дивився на його роботу, яка була виконана в дев’ятнадцятому столітті, й мене відділяли від неї майже сто двадцять років.
Проте була одна особиста риса, подумав я, що її Тома не запозичив з усіх тих імлистих портретів Рембрандта — щирість. Йому вистачило суворості — а може, пихи або самозакоханості, — щоб надати своїм очам виразу хитрої проникливості. Напевно, той пронизливий погляд був спеціально розрахований, аби спантеличити глядача, а монети, намальовані на передньому плані, лише підсилювали такий ефект. Та в будь-якому разі обличчя художника було цікавим. Я гадав: чи Тома дійсно заробив багато грошей своїми картинами, чи лишень бажав стільки заробити? Займався він іще якоюсь справою, окрім живопису, чи отримав велику спадщину?
Звичайно, на це в мене не було відповідей, тому я перейшов до натюрморта Мане, відчувши той самий захват, що й дівчина, яка дивилась на нього кілька хвилин тому — від склянки, до краю наповненої білим вином, від гри світла на синіх сливах, від краєчка дзеркала. Тут, у галереї, мало ще бути невеличке полотно Піссарро, яке мені теж раніше подобалося, тож я перейшов у наступну залу, щоб подивитися кілька хвилин на нього, а відтак і на інших імпресіоністів.
24
Галерея (або Зібрання) Філіпса у Вашингтоні — перший у США музей сучасного мистецтва, заснований у 1921 р. відомим колекціонером Дунканом Філіпсом (1886–1966). Згадана в тексті картина Ренуара, придбана в 1923 р. за 125 тис. дол., вважається перлиною колекції.