Уже багато років спливло з того часу, коли я востаннє по-справжньому придивлявся до картин імпресіоністів; мою увагу відвернули від них безкінечні ретроспективні виставки зі супроводжуючими їх сувенірними мішечками, кухлями та блокнотами. Тепер я пригадував те, що колись читав: невеличкий гурток засновників імпресіонізму, серед яких була одна жінка, Берта Морізо, вперше зібрався в 1874 році, щоб організувати виставку своїх робіт, тому що паризький Салон знайшов їхній стиль занадто експериментальним і відмовився їх виставляти. Тепер ми, постмодерністи, сприймаємо імпресіонізм як належне, а дехто ставиться до нього зневажливо, а ще інші відразу закохуються в нього, не спробувавши зрозуміти. Але свого часу імпресіоністи були революціонерами, які перевернули всі поняття живопису. Вони брали сюжети картин з буденного життя, вивели живопис зі студій у сади, поля та на морське узбережжя Франції.
Тепер я з новим розумінням побачив природне світло, ніжну, витончену колористику на картині Сіслея: жінка в довгій сукні віддаляється від глядача засніженим тунелем сільської дороги.
Було щось зворушливе й справжнє — або зворушливе саме тому, що справжнє, — в беззахисності дерев, які стояли уздовж алеї, деякі з них вивищувалися над високою стіною. Я згадав слова одного свого давнього приятеля: щоб картина була чогось варта, в ній повинна існувати якась загадка. Мені подобався цей погляд мимохідь на жінку, її обернута до мене тендітна спина — то було цікавішим для мене, ніж безкінечні стоги сіна Моне, а я щойно проминув низку з трьох таких, де були змальовані різні етапи світанку, й сонце нарізно освітлювало рожеві та жовті боки тих стогів. Я накинув куртку й зібрався йти з музею. Впевнений, що з музею потрібно піти раніше, ніж усі побачені картини почнуть зливатися в одну. А як іще можна винести з відвідин музею щось путнє, таке, що й надалі стоятиме у тебе перед очима?
У вестибюлі я побачив, що чорнява дівчина зникла. Міріам заглибилась у розмову з відвідувачем, її ровесником, — той, здається, не міг збагнути, як користуватися схемою залів. Я пройшов повз них, готовий посміхнутись, якщо вона погляне на мене, але Міріам мене не помітила, тому я був змушений відкласти приязну посмішку до кращих часів. Уже виходячи з дверей, я відчув ту суміш полегшення й розчарування, яку зазвичай відчуваєш, коли залишаєш великий музей: полегшення від того, що повертаєшся до знайомого світу, де напруги менше, а керувати собою легше, а розчарування — від того, що цьому світові не вистачає загадковості. Переді мною була звичайнісінька вулиця, зовсім не якась картина, не виписана олійними фарбами на полотні глибина перспективи. Навкруги ревли автомобілі, створюючи звичайний вашингтонський хаос, хтось із водіїв намагався проскочити поперед іншого, вони ледь не зіткнулися, гудки коротко ойкають або ревуть без упину. Втім, дерева дійсно чудові, у повному цвіту або вже вкриті свіженьким листячком. Мене завжди причаровує краса дерев після важкої зими, нічого кращого за це не зустрінеш на всьому середньоатлантичному узбережжі Штатів.
Я вирішував, які саме фарби потрібно змішати, аби найкраще змалювати яскраво-зелені листочки, а коло них червоно-коричневі — і раптом побачив її, ту дівчину, що так уважно придивлялася до «Леди» в музеї. Вона стояла на автобусній зупинці.
Вигляд вона зараз мала зовсім інший: не задумливий та зосереджений, а незалежний та впевнений; струнка й висока, на плечі полотняна сумка. Волосся сяяло на сонці, й тепер я помітив те, чого не побачив раніше — скільки темного золота було в тому червоному! Руки схрещені на грудях білої блузки, губи рішучо стулені. Знов я бачив її профіль і тепер мав пізнати його, де б ми не зустрілися. Так, вона була самодостатня, майже непривітна, але чомусь мені спало на думку слово «невтішна». Можливо тому, що вона здавалася вкрай самотньою, навіть підкреслювала це, а в її віці годилося б стояти тут разом з молодим красенем-чоловіком. Я відчув докір сумління, немов побачив з відстані когось знайомого, але не мав часу зупинитися й побалакати. Мені чомусь хотілося зникнути звідси потихеньку, бодай вона мене не помітила.
Я швидко збіг сходами, а вона обернулась якраз тієї миті, коли я досяг підніжжя. Побачила мене, впізнала якось відсторонено (непримітний чоловік у синьому піджаку, без краватки). Де вона мене бачила раніше? Чи не про це вона запитувала себе, не пригадуючи нашої зустрічі в музеї? І раптом усміхнулася точно, як тоді — співчутливою, мало не збентеженою усмішкою. На мить вона була моєю — старий друг, урешті-решт. Я нерішуче змахнув рукою — напевно, це виглядало недоладно. «Незнайомці видаються дивними один одному», — подумав я. Що ж, я був тоді дивнішим за неї. Коли вона посміхалась, я побачив зморшки навколо її очей — врешті-решт, їй могло вже бути за тридцять. Я намагався триматися рівно й нести голову високо, коли пішов далі своєю дорогою.