— Ах, mon Dieu![157] — вигукнув він.
— Ану, пішли назад! — Ми ще раз подивились на свою знахідку, й я акуратно повісив її тремтячими пальцями на стіну. — Вони повинні щось знати про цей малюнок, а як не вони, то хтось інший.
Ми повернулися до приймальні, й Анрі французькою мовою попросив розповісти про малюнок при вході. Молодий мер (чи хто він там був) знову охоче допоміг нам. У шухляді столу є ще декілька схожих малюнків — коли їх знайшли, він іще тут не працював, а знайшли їх в одному будинку, який ремонтували. Попереднику мера сподобався саме цей малюнок, і він повісив його в рамці над дверима. Ми попросили показати нам решту; мер швидко розшукав конверт і передав нам. Йому потрібно було чекати в кабінеті на важливий телефонний дзвінок, але ми можемо дивитися на малюнки тут, під наглядом секретарки.
Я відкрив конверт і передавав малюнки Анрі по одному. То були ескізи, здебільшого на товстому коричневому папері: крила, кущі, голова й шия лебедя, дівоча фігура на траві, рука зблизька — рука, що вчіплюється в землю. Разом з малюнками був аркуш цупкого паперу, який я розгорнув і передав Анрі.
— Це лист, — сказав він. — Отак — лежить тут, ніхто й не знає.
Я кивнув, і він почав читати, інколи зупиняючись, тому що підшукував переклад для мене, а інколи тому, що голос його починав тремтіти.
Вересень 1879
Чудовий мій!
Пишу тобі з відчуттям, що нас розділяє величезна відстань, пишу з невимовним стражданням. Боюся, що розлучена з тобою назавжди, й це мене вбиває. Пишу похапцем у своїй студії, до якої ти більше не повинен приходити. Замість того приходь додому. Не знаю, з чого й почати. Після того як ти сьогодні вдень пішов звідси, я продовжувала працювати над фігурою; це було зовсім не легко, й я затрималася довше, ніж сподівалася. Приблизно о п’ятій годині, коли світло почало згасати, хтось постукав у двері. Я подумала була, що це Еме прийшла повернути мою хустину. Натомість то був відомий тобі Жільбер Тома. Він уклонився й зачинив двері. Я здивувалася, але вирішила, що він чув про студію, яку надав мені Ів.
Він сказав, що спершу зупинився біля будинку, а потім довідався, що я поряд, усього в кількох кроках. Поводився чемно: сказав, що хоче недовго поговорити про мої успіхи, що його галерея, як мені відомо, процвітає й потребує для ще більшого розквіту лише нових живописців, що він давно вже захоплюється моїм талантом і т. ін. Знову кланявся, притискаючи до грудей циліндр. Потім зробив кілька кроків уперед і розглядав нашу картину; спитав, чи я сама написала її, без сторонньої допомоги — тут він зробив жест вибачення, натякаючи на мій стан, хоча я все ще була в робочій блузі. Я не бажала пояснювати, що незабаром закінчу картину й сидітиму надалі вдома. Не було в мене бажання бентежити ані його, ані себе, розповідати йому, що ти мені допомагаєш, тож я нічого йому й не відповіла. Він пильно придивився до картини й сказав, що вона надзвичайна, що я розквітла під опікою свого наставника. Я почала відчувати себе незручно, хоча він не міг знати, що ми працюємо разом. Він спитав, за яку ціну я згодна буду продати полотно, а я відповіла, що не збираюсь продавати, доки її не оцінить Салон, ба навіть тоді, можливо, забажаю залишити її в себе. Люб’язно посміхаючись, він запитав тоді, яку ціну я згодна призначити за свою репутацію й репутацію своєї дитини.
Я зробила вигляд, немовби чищу свій пензель, щоб мати хвилину на роздум, потім спокійно, як могла, запитала, що саме він має на увазі. Він відповів, що я, напевно, збираюся знову подати картину до Салону під іменем Марі Рів’єр — для нього це не секрет, тому що він щодня розглядає картини різних художників. Утім, ні та Марі, ні я сама не можемо цінувати свою репутацію менше, ніж картину. Зрозуміло, сам він має широкі погляди щодо жінок, які займаються живописом. Наприклад, він наприкінці травня подорожував до Етрети й бачив жінку, що писала картини на пленері, писала узбережжя й скелі під наглядом старшого за віком родича, і в нього, Жільбера, є записка, яку та жінка, можливо, загубила. Він витяг листа з кишені, простяг, щоб я могла прочитати й тут же прибрав назад, коли я потяглася до листа. Я одразу побачила, що це лист, якого ти написав мені того ранку, зі зламаною печаткою. Доти я його не бачила, але почерк був твій, адресований лист мені, твої слова про нас, про нашу ніч — Жільбер поклав його назад до кишені.