— Докторе… Марлоу, так? — повільно вимовила вона, її голос тремтів, а здаля знов лунали вигуки дітей, сміх, якийсь гуркіт. — Мені, м’яко кажучи, вистачає клопоту. Я вже мала справу з поліцією та двома психіатрами. В мене двоє дітей, а чоловіка немає. Ми з матір’ю Роберта збираємося сплатити частину рахунків з лікарні, коли його страховка закінчиться, це гроші зі спадщини, його й моєї — більше з його, але я теж трохи допомагаю. Напевно, вам це відомо. — Я цього не знав. Мені почулося, що вона глибоко зітхнула. — Якщо ви бажаєте, аби я витрачала час на розмови про трагедію мого життя, доведеться вам самому приїхати сюди. А зараз, бачте, я намагаюся приготувати обід. Перепрошую. — Її голос тремтів, тому що ця жінка не звикла посилати людей під три чорти, вона звикла бути чемною, але зараз її припекли обставини.
— Прошу вибачення, — відповів я. — Я добре розумію, що ви у скрутному становищі. Мені ж потрібно допомогти вашому чоловікові — колишньому, розумію. Зробити все, що в моїх силах. Я його лікар, і на даний момент я відповідаю за його безпеку й стан здоров’я. Цими днями я вам ще зателефоную — можливо, ви знайдете конкретний час для розмови.
— Вам це справді так потрібно? — здивувалась вона й раптом кинула: — До побачення! — І тихо поклала слухавку.
Того вечора я повернувся до своєї квартири й ліг на канапу в зелено-золотавій вітальні. День був напрочуд важким, і почався він з Роберта Олівера та його звичного вже небажання розмовляти зі мною. Очі, налиті кров’ю, сповнені майже цілковитого відчаю — я навіть подумав, чи не варто приставити до нього наглядача на ніч. А не станеться так, що я прийду вранці й почую, що він проковтнув усі свої олійні фарби, мій подарунок, або порізав чимось собі вени? Може, слід повернути його до Джона Ґарсіа, де лікарняний нагляд суворіший? Урешті-решт, можна зателефонувати Джону й сказати, що цей випадок не зовсім з мого фаху. Я витрачаю на нього забагато часу, а не маю ні результату, ні навіть певних надій на результат. Ми вивели Роберта зі стану високого ризику, і все ж він мене непокоїть. А цікаво, зможу я розповісти Джону ще й про те, що мене й інше непокоїть: моя власна поведінка? Наприклад, про те, як у мене закалаталося серце, коли я почув по телефону голос Кейт Олівер? Я дійсно дзвонив до неї так неохоче — чи, може, прагнув цього?
Я почувався надто стомленим, аби наповнити водою пляшку та йти на вечірню пробіжку, як завжди роблю увечері. Натомість лежав з напівзаплющеними очима, роздивляючись картину, яку написав, щоб повісити над каміном. Звичайно, ніхто не вішає написану олією картину над вогнем, але я нечасто запалюю камін, а простір над ним просто вимагав, аби його чимось заповнили — це я помітив, щойно в’їхав сюди. Можливо, саме так почувається Роберт Олівер або будь-який хворий, вкрай виснажений депресією. Я примружив очі сильніше й став мляво примощувати голову то так, то інакше на бильці канапи.
А щойно розплющив очі, то знов побачив ту ж картину. Я вже зазначав, що люблю писати олією портрети, але живописне полотно над каміном — це краєвид, показаний через вікно. Зазвичай я пишу пейзажі з натури, особливо на півночі Віргінії — її сині пагорки з відстані виглядають так спокусливо! Ця ж картина зовсім не схожа на інші, її я писав під враженням одного з полотен Вюйяра,[28] а також із власних спогадів про краєвид у Коннектикуту який у дитинстві було видно з вікна моєї спальні. Тоді в рамі вікна й зеленого підвіконня я бачив важкі верхівки дерев, дахи старовинних будинків, а поза деревами здіймався високо-високо вгору шпиль конгрегаційної[29] церкви, осяяний ніжно-ліловим та золотим кольорами заходу сонця навесні. Усе, що мені запам’яталося, я переніс на це полотно широкими рішучими мазками — усе, крім хлопчика, який перехилявся з вікна й жадібно вбирав у себе те, що бачив.
Лежачи на канапі, я вже укотре замислився: а чи не варто було перенести той церковний шпиль трохи правіше? Насправді він-таки був у самісінькому центрі того краєвиду, що я бачив з вікна мого дитинства, так я й намалював, але через те картина вийшла надто збалансованою, надто симетричною, це мене дещо дратувало. Хай йому грець, тому Роберту Оліверу, дідько б його взяв — насамперед за небажання розмовляти, яке завдає шкоди найбільше йому! Чом людині так хочеться робити із себе жертву, коли цій людині й так паскудно через хімічні процеси, що протікають у нервових клітинах? На це запитання ніколи немає відповіді: як саме ота хімія впливає на людську волю. Колись у нього було двоє дітей та дружина з ніжним голосом. Крім того, він навіть тепер залишався непересічною людиною, очі якої здатні все помічати, пальці — все робити, а від спритності й точності його пензля в мене паморочиться в голові. Чому ж він не розмовляє зі мною?
28
Вюйяр, Едуар (1868–1940) — французький художник. У картинах побутового жанру, портретах, пейзажах, натюрмортах тощо продовжував традиції пізнього імпресіонізму, надто ж П. Гогена і А. Тулуз-Лотрека.
29
Конгрегаціоналізм — відгалуження кальвінізму (одного з головних напрямків у протестантизмі), яке набуло значного розповсюдження у США, особливо в штатах Коннектикут і Массачусетс.