— Вам потрібно кудись під’їхати? Може, викликати вам таксі?
— Ні. Я спершу хочу пройтися пішки. — Він стояв у дверях кабінету, його висока постать займала майже весь отвір.
— Знаєте, заради вас я порушив майже всі наші кляті правила. — Я бажав, щоб він це почув, а можливо, просто сам бажав вимовити це вголос.
— Це я знаю, — розсміявся Роберт.
Ми стояли й дивилися один на одного, потім Роберт Олівер поклав мені на плечі руки й рвучко обійняв. У мене ніколи не було ані брата, ані такого батька, який здатен був мене розчавити, ані друга такої міцної статури.
— Спасибі вам за клопоти, — сказав він.
«Спасибі за твоє життя», — хотів я сказати йому, але не сказав. Скоріше: «Спасибі тобі за моє».
Я відпустив його самого, хоча з радістю провів би до воріт: нехай відчує запах ранку, що знову належить йому, побачить розквітаючі дерева вздовж старої під’їзної дороги, що веде до головного корпусу. Роберт попрямував передпокоєм одразу до дверей; я бачив, як він їх відчинив і вийшов на ґанок, підібрав свої сумки й зачинив за собою двері.
А я пішов до його палати. Вона була порожньою, залишилося тільки малярське приладдя — це він дбайливо склав на полиці. Посеред кімнати стояв мольберт із завершеним портретом Беатриси; вона не посміхалася, але немов світилася зсередини. То мав бути подарунок для Мері, подумав я й здивувався, що згоден доставити його за призначенням. Решту своїх картин і малюнків Роберт забрав із собою.
Тепер мені відомо, що я все правильно вгадав у той день. Роберт влаштується десь у новому місці й писатиме картини: пейзажі, натюрморти, живих людей з неповторними привабливими рисами, таких, що здатні старіти — картини, які ще більше попередніх варті прикрасити собою приватні колекції й бути виставленими в музеях. Зрозуміло, я не міг тоді передбачити, що його зліт до тривалої слави буде єдиною звісткою для мене, але більшого мені було й не потрібно. Я побачу портрети його дітей, на яких вони поволі зростатимуть, нових жінок, які ввійдуть до його життя, картини незнайомих лук і берегів, на яких він розташує свій мольберт. Роберт теж сказав вірно: я завдав собі багато клопоту, хоча й не цілком заради нього. Моєю винагородою були ті довгі хвилини в Парижі, що я провів перед картиною, яку світ може ніколи не побачити. У мене були великі винагороди, великі радощі, проте маленькі теж дуже приємні.
Наближається ніч. Невблаганно згасає денне світло, темні віти дерев переплітаються в темряві, тануть на тлі темніючого неба. Я бачу, як він збирає речі, відчищає палітру. Він якраз миє пензлі при світлі ліхтаря, коли поблизу знову проходить вона, цього разу майже поруч з його вікнами, швидкими кроками повертаючись після того як зробила, що було потрібно. Під насунутим каптуром він не здатен побачити обличчя як слід; голова нахилена — напевно, вона роздивляється дорогу, місцями ще вкриту льодом, замерзлими калюжами, плямами снігу й багнюкою. Потім вона підводить голову, й він бачить її очі — темні, як і сподівався. Уловлює блиск тих очей — немолода жінка, попри гнучке тіло, але така, що він міг би закохатися в неї, якби його серце було молодшим, така, яку художник і зараз би залюбки намалював. Вона бачить краєм ока світло в його віконці й знову нахиляє голову, прямуючи далі в своїх черевичках, надто вишуканих для цього сільського шляху. Він помічає, що руки вільно звисають уздовж боків, порожні — схоже, що вона залишила десь у селі те, що несла із собою: дарунок, їжу для хворого літнього родича, сукню, яку має підшити місцева кравчиня, а можливо, й немовля, — він може лише здогадуватися. Втім, ні — для немовляти сьогоднішня ніч надто холодна.
Це село відоме йому не так добре, як його власне; Море-сюр-Луен, де він помре приблизно за чотири роки, розташоване на захід звідси. Він уже передчуває свій кінець. Але біль у дбайливо закутаному горлі не досить сильний, щоб перешкоджати його цікавості: він тихенько відчиняє двері й дивиться їй услід. У ближчого кінця провулка, перед церквою, на неї чекає екіпаж: гарні коні, ліхтарі запалені, висять високо. Він бачить, як звивається її довга, прикрашена орнаментом спідниця, коли вона сідає всередину. Потім зачиняє дверцята рукою в чорній рукавичці, немов перешкоджаючи візниці зійти й тим затримати їхній від’їзд. Коні рвуться вперед, у повітрі тане їхнє гаряче дихання; екіпаж рушає з місця.
Ось вони зникли, в селі панує тиша, як і завжди о цій порі, коли насувається ніч. Він замикає двері й гукає до слуги в дальній кімнаті, щоб подавав скромну вечерю. Завтра йому потрібно повертатися додому, до своєї дружини й своєї студії, які чекають на нього зовсім недалеко, трохи вище по річці, а також надіслати записку другові, який кожної зими так доброзичливо надає йому притулок у цьому домі. Вранці — коротка дорога додому, а потім — знову малювати, весь час, який у нього ще залишився. Тим часом полум’я в каміні почало кидати тіні по всій кімнаті, а на плиті закипає чайник. Він переглядає написаний сьогодні вдень пейзаж; дерева вийшли добре, а постать цієї незнайомої жінки на сільській вуличці визначила центр уваги, надала картині певної загадковості. У нижньому лівому кутку він додає своє прізвище й дві цифри. Наразі досить, а завтра потрібно ще трохи попрацювати над її одягом і визначитися зі світлом у тих вікнах найвіддаленішого будинку, в кінці провулка, де старий Ренар лагодить кінську збрую. На новому полотні фарби вже пристали, за шість місяців вони висохнуть. Він повісить картину в своїй студії, а якось, сонячного ранку, зніме й відішле до Парижа.