Того вечора, вмостившись у двоспальному ліжку для гостей, я почав читати листи, що надіслала мені Зоя.
14 жовтня 1877
Cher Monsieur,
Сьогодні вранці ми отримали Вашого листа з Блуа,[32] всі дуже задоволені, а найбільше — Ваш брат. Точніше кажучи, це я прочитала його татусеві й описала етюд в усіх подробицях, як уміла. Етюд пречудовий, проте я не насмілююся багато про нього говорити, інакше Ви побачите, яка я ще малоосвічена в живописі. Я прочитала йому також Вашу останню статтю про творчість мсьє Курбе.[33] Він сказав, що деякі картини Курбе, немов живі, стоять у нього перед очима, а Ваші слова допомагають йому навіть ще краще згадати ці картини. Велика Вам подяка за доброту й увагу до нас! Ів переказує Вам щирі привітання.
З повагою,
Розділ 11
Будинок, де мешкала місіс Олівер, як з’ясувалося наступного ранку, не мав нічого спільного з тим, що уявляв собі я. Подумки я малював перед очима високу білу споруду, характерну для Півдня,[34] й вишукану; натомість я побачив просторий одноповерховий котедж з кедрового дерева й цегли, а перед домом їжачилися кущі самшиту й височіли стрункі смереки. Виходячи з машини, я постарався виглядати якомога елегантнішим, одягнений у вовняну спортивну куртку і з валізкою в руці. Дбайливо одягався перед тим у напівтемряві спальні, з усіх сил уникаючи думати, а чому, власне, я так стараюся. Перед дверима котеджу дійсно був ґанок, але зовсім маленький, а на лаві біля дверей хтось залишив пару забруднених садових рукавичок і відерце з мініатюрними садовими інструментами — іграшковими, як я здогадався. Вхідні двері були дерев’яні, з великим, чисто витертим віконцем, крізь яке я побачив порожню вітальню з усіма меблями й квітами. Подзвонив і став чекати.
Усередині — жодного руху. За кілька хвилин я вже почував себе дурнем через те, що бачив мало не все в домі, неначе займався шпигунством. То була проста, але затишна вітальня, яку прикрашали канапи теплих тонів, кілька ламп на столиках, що виглядали антикварними, блякло-оливкового кольору килим на стіні й дещо менший — на підлозі; цей був у східному стилі й, здається, досить вишуканий. Іще я бачив вази з нарцисами, засклену шафку з темного полірованого дерева, насамперед же — книжки, багато книжок у високих шафах, хоча звідси я не міг прочитати жодної назви. Я чекав. Почув, як ожили птахи на вітах дерев навколо будинку: вони каркали, співали, злітали з дерев, лопочучи крилами — ворони, шпаки, одна сойка. Ранок починався ясним, насправді весняним, але тепер небо затягли хмари, світло посіріло, а на ґанку зробилося холодно.
І тоді я уперше відчув безнадію. Місіс Олівер передумала. Вона має право на особисте життя, а я, напевно, припустився помилки. Я їхав дев’ять годин, як дурень — що ж, так мені й треба, якщо вона вирішила зачинити для мене свої двері (зрозуміло, я й не подумав натиснути на ручку) та й пішла кудись у своїх справах замість розмов зі мною. Можливо, я на її місці вчинив би так само. Я вдруге подзвонив у двері, нерішуче, й присягнувся більше вже до дзвінка не доторкатися.
Нарешті я повернув назад, валізка стукнула мене по коліну, а я пішов повільно сходинками вниз, відчуваючи, як піднімається в глибині душі хвиля обурення. На мене ще чекає довга подорож, часу на роздуми більше ніж вистачить. Я вже почав ті роздуми, тож не одразу почув, як позаду мене клацнув замок, рипнули двері. Я завмер, волосся на потилиці заворушилося. З якої б нагоди мав так лякатися цього звуку, якщо цілих п’ять хвилин я чекав на нього? Як би там не було, я обернувся й побачив, що вона стоїть біля дверей, прочиняючи їх до себе, ще не встигла відпустити ручку.
Вона була гарною жінкою, енергійною, зі сторожким поглядом, але, поза сумнівом, не тією музою, що надихала малюнки й картини Роберта у «Ґолденґров». Чомусь вона нагадала мені морське узбережжя: волосся пісочного кольору, біла-біла шкіра, посипана ластовинням, яке зазвичай вицвітає з віком, а сині, мов океан, очі дивилися на мене з підозрою. На мить я закляк на сходах, а тоді схопився й прожогом кинувся до неї. Опинившись поруч, я збагнув, що вона маленька на зріст, тендітна, мені до плеча, отже, Роберту Оліверу — до грудної кістки. Вона прочинила двері трошки ширше й відступила вбік.
33
Курбе, Постав (1819–1877) — французький художник, провідний представник реалізму в живописі.