Але вона так-таки й не обертається, а він відчуває радість від того. Вона потрібна йому такою, як є. Нехай так і йде невпинно в далечінь крізь сніжний тунель його полотна, з прямою спиною, з вишуканими оборками важких спідниць, притискаючи до себе свій згорточок. Ця жінка справжня, вона дійсно поспішає, але водночас він зупинив її назавжди. Він заморозив її поспіх. Вона — справжня жінка, і тепер вона — картина.
Розділ 1
Мені зателефонували стосовно Роберта Олівера в квітні 1999 року, менше ніж за тиждень по тому, як у Національній галереї[2] він вгородив ножа в картину з колекції XIX століття. Був вівторок, один з тих жахливих ранків, що час від часу трапляються у Вашингтоні вже після того, як весна забуяла й навіть спекотно — аж зненацька безжалісний град, похмуре небо, перекоти грому вмить схололому повітрі. А ще так збіглося, що саме минув тиждень після різанини в Колумбайнській середній школі в Літлтоні, штат Колорадо.[3] Я все ще не переставав міркувати про ту подію, як думав про неї, гадаю, кожний психіатр у нашій країні. Уявляв собі, наче в мене в кабінеті повно таких молодиків з рушницями-обрізами в руках, з диявольською ненавистю в душі. Як же ми змогли занапастити їх, та — більше того — їхніх безневинних жертв? Того ранку мені здавалося, що несамовита негода злилася разом зі скорботою усієї країни.
Коли задзвонив телефон, на тому кінці пролунав голос мого друга й колеги, доктора Джона Ґарсіа. Джон — чудова людина й чудовий психіатр, ми з ним навчалися разом у школі, а тепер він частенько запрошує мене до ресторану, який обирає на власний смак, і майже ніколи не дозволяє мені розплачуватися. Він працює в приймальному відділенні та лікує хворих у стаціонарі однієї з найбільших вашингтонських лікарень. Відвідує він і приватних пацієнтів, так само, як і я.
Цього разу Джон говорив, що хоче скерувати до мене, передати під мій нагляд одного хворого, і я чув хвилювання в його голосі.
— У цього хлопця, здається, важкий випадок. Не знаю, чи ти з ним упораєшся, але краще, аби він був під твоїм наглядом у «Ґолденґров». Здається, він художник, який досяг успіху… минулого тижня його заарештували, а згодом привезли до нас. Він неговіркий, а ми йому не дуже сподобалися, як і наша лікарня. Звуть його Роберт Олівер.
— Чув дещо, але з його роботами не знайомий, — зізнався я. — Пейзажі, портрети — здається, два чи три роки тому він був на обкладинці «АРТньюс».[4] А що він такого накоїв, що його заарештували?
Я обернувся до вікна й стояв, дивлячись, як град падає, немов коштовні білі камінці, на обгороджену стінами галявинку за будинком, на побиту магнолію. Трава була вже зелена-зелена, і на якусь мить сонячні промені сяйнули на всій змокрілій галявинці, а потім знову пішов рясний град.
— Він намагався пошкодити картину в Національній галереї. Ножем.
— Картину? Не людину?
— Бачиш, у залі начебто взагалі нікого не було в ту мить, проте охоронець увійшов і побачив, як той кинувся до картини.
— Він чинив опір? — я дивився, як град посипає яскраву траву.
— Так. Він зрештою кинув ніж, але схопив охоронця за боки й мало не витряс із нього душу. Дужий чоловік. А тоді зупинився й чомусь дозволив просто вивести себе звідти. Керівництво музею досі не може вирішити, чи висувати звинувачення в нападі, чи ні. Я гадаю, вони облишать цю справу, але Олівер міг ускочити в неабияку халепу.
Я знов обвів поглядом галявинку.
— Картини, що зберігаються в Національній галереї, належать державі, так?
— Авжеж.
— А що за ніж у нього був?
— Звичайний складаний кишеньковий ніж. Нічого особливого, проте шкоду він міг заподіяти неабияку. Був дуже збуджений, гадав, що здійснює якийсь героїчний вчинок, а потім у поліційному відділку зламався, сказав, що кілька діб уже не спав, навіть трохи поплакав. Його привезли до психіатричної лікарні, до відділення невідкладної допомоги, і я його прийняв, — Джон замовк, чекаючи на мою відповідь.
— І скільки цьому хлопцеві років?
— Ще молодий… ну, сорок три, але, як на мене тепер, це ж зовсім небагато, розумієш? — Я зрозумів і засміявся. Два роки тому, коли нам виповнилося по п’ятдесят, це нас обох приголомшило. Ми захистилися від цього, влаштувавши бенкет для кількох друзів, що почувалися так само.
— При ньому було ще декілька речей: зошит для ескізів та купка старих листів. Він не дозволяє навіть доторкнутися до них.
— То чого ти, власне, хочеш від мене? Що мені з ним робити? — Тут я помітив, що спираюся на стіл, аби перепочити. Довгий ранок уже скінчився, а я зголоднів.
2
Йдеться про Національну художню галерею у Вашингтоні, один з найбільших у США державних музеїв.
3
20 квітня 1999 року два старшокласники цієї школи, симпатики нацизму, зчинили стрілянину з автомата та рушниць, убивши 12 учнів й одного вчителя та поранивши понад 20 учнів, після чого застрелилися самі. То була найкривавіша різанина в школі за всю історію США.
4
«Новини мистецтва»