– Оце ж і маєте всі умови, – обернувся Дюпен до мене, – потрібні для цілковитої залежності: крадієві відомо, що потерпіла особа знає його особу.
– Справді, – підтвердив префект. – І ось уже кілька місяців, як крадій використовує цю владу для своїх політичних цілей, що стає дедалі небезпечнішим. Потерпіла особа день у день усе більш переконується, що листа треба повернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити відкрито. Доведена кінець кінцем до розпачу, вона доручила всю справу мені.
– Більш тямущого агента, – зауважив Дюпен, випустивши цілу хмару диму, – гадаю, не можна ні знайти, ані навіть уявити.
– Ви лестите мені, – відповів префект. – Хоча, очевидно, й така думка має право на існування.
– Ясно, що лист досі ще в міністра, як ви й самі це сказали, – озвався я. – Адже владу дає саме те, що листа мають у руках, а не те, що його використовують: тільки-но листа буде вжито, міністрова влада скінчиться.
– Маєте рацію, – погодився префект. – 3 цього виходячи, я й почав діяти. Передусім мені треба було обшукати будинок міністра. І тут найголовніше ускладнення полягало в тому, щоб це зробити без його відома. Окрім того, мене попередили про небезпеку, яка може постати, коли він довідається про наші наміри.
– Але, – сказав я, – вам не первина проводити такі обстеження. Паризька поліція таки добре на них напрактикувалася.
– О, так, тим-то я й не журився. Та й звички міністрові дуже стали мені в пригоді: його часто-густо не буває вдома до самого ранку. Челядь у нього нечисленна, сплять служники далеко від господаревих покоїв, і напоїти їх легко – вони ж майже всі неаполітанці. А в мене, як ви знаєте, є ключі, що підійдуть до дверей будь-якого паризького кабінету чи стола. Протягом останніх трьох місяців жодної ночі не було, щоб я особисто не провадив пошуків у міністровому будинку. Це для мене справа честі, вже не кажучи (зауважу вам довірчо), що й винагороду призначено величезну. Отож я не облишав пошуків, аж доки переконався, що злодій хитріший від мене. Гадаю, що я обстежив у приміщенні кожний куток і кожну шпарину, де можна було б заховати листа.
– Лист, безперечно, таки в руках міністра, – сказав я. – Але хіба не міг він сховати його десь поза своїм помешканням?
– Це малоймовірно, – відказав Дюпен. – Теперішній заплутаний стан справ при дворі, а надто ще ті інтриги, до яких, як відомо, причетний міністр Д., вимагають, щоб документ у разі потреби повсякчас був напохваті. Ця обставина для міністра ледве чи менш важлива, ніж сама наявність листа у його руках.
– А навіщо напохваті? – запитав я.
– Для того, щоб його легко можна було знищити, – пояснив Дюпен.
– Справді, – здогадався я. – Але документ тоді, безперечно, у нього в приміщенні. Навряд чи міністр носив би його з собою.
– Маєте рацію, – підтвердив мою думку префект. – На нього двічі нападали немовби грабіжники і ретельно обшукували згідно з моїми вказівками.
– Зайвий був клопіт, – зауважив Дюпен. – Міністр не зовсім же, мабуть, дурень, і він міг передбачити ймовірність таких нападів.
– Може, він і не зовсім дурень, – заперечив префект, – але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.
– І то правда, – сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки, – хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.
– Цікаво було б детальніше почути, – звернувся я до префекта, – як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.