– Бачу, вам не минути сварки з декотрими паризькими алгебраїстами, – зауважив я. – Проте кажіть далі.
– Я заперечую мислительні можливості, а отже, й вартість розуму, витренованого якимось іншим методом, крім абстрактної логіки. І особливі претензії я маю до розуму, вихованого на математичних студіях. Математика – це наука про форму й кількість; математичне мислення – це просто логіка, прикладена до спостережень над формою і кількістю. Навіть істини так званої чистої алгебри не є абстрактні або універсальні: хто дотримується такої думки, той дуже помиляється. І ця помилка така очевидна, що мене дивує, як вона могла стати загальноприйнятою. Математичні аксіоми не мають універсальної істинності. Справедливе щодо форми й кількості часто-густо стає абсурдом, якщо його прикласти, скажімо, до моральності. Твердження, що сума доданків дорівнює цілому, коли йдеться про моральність, найчастіш буває хибне. Та й у хімії так само. Коли йдеться про мотиви вчинків, воно теж не витримує критики, бо два певної величини мотиви, поєднавшись, зовсім не обов'язково призводять до дії, рівної сумі цих двох величин. Чимало інших математичних істин також істинні тільки в межах відношення. Але математик силою звички міркує з погляду своїх обмежених істин так, немовби вони завжди й усюди слушні, – і широкий світ, до речі, такими їх і вважає. Брайант* у своїй вельми вченій «Міфології» наводить аналогічне джерело помилок, коли каже, що «хоча ми й не віримо в поганські байки, проте раз у раз забуваємось і посилаємося на них, наче на реальні факти». Що ж до алгебраїстів, які є справжнісінькими поганами, то вони у свої «поганські байки» вірять і посилаються на них не так через забудькуватість, як через незбагненне завихрення в мозку. Коротше кажучи, мені ще не траплявся математик, на якого можна було б покластися поза сферою квадратових коренів і який не був би потай переконаний, що х2+рх в усіх без винятку випадках дорівнює q. Скажіть-но задля спроби такому добродієві, що, на вашу думку, деколи х2+рх може й не зовсім дорівнювати q, і якщо він зрозуміє вас, чимдуж утікайте від нього, коли не хочете доброї прочуханки.
Я засміявся, а Дюпен повів мову далі:
– Усім цим я хочу сказати, що, якби міністр був лише математиком, префектові не довелося б виписувати мені чек. Я, одначе, знав, що він і математик, і поет, тим-то у своїх діях я виходив із його здібностей, враховуючи також його теперішні обставини. Я знав, крім того, що вдачею він придворець і сміливий інтриган. Для такої людини, гадав я, звичайні поліційні методи ніяка не таємниця. Міністр не міг не передбачити – дальші події довели слушність цього припущення, – що на нього можуть напасти із засідки. Він мусить вжити застережних заходів і супроти потаємних трусів у своєму будинку, гадав я. Те, що він так часто не ночував удома, і в чому префект добачив виразне полегшення для своєї роботи, було, на мою думку, просто хитромудрим вивертом міністра, аби поліція мала змогу швидше переконатися, що листа немає в будинку. Із цим, як ми знаємо, міністрові поталанило. Я відчував також, що ввесь той хід думок, який я щойно продемонстрував перед вами, тобто про незмінні засади поліційних пошуків, неминуче мусить
бути відомий і міністрові. Усе це спонукало його рішуче відмовитись від усяких звичайних криївок. Він не міг бути такий наївний, щоб не бачити, що навіть найхитромудріші й найпотаємніші закутки в його будинку не приховаються від префектових очей, свердельчиків, голок та луп. Одне слово, я вважав, що він – чи-то інстинктивно, чи-то шляхом міркувань – має прийти до найпростішого висновку. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як розреготався префект, коли в його перші відвідини я натякнув, що таємниця, можливо, тим і завдала йому такого великого клопоту, що була аж занадто очевидна?
– Так, – сказав я, – пригадую, як він тоді розходився. Його зі сміху, мабуть, аж кольки в животі брали.
– У матеріальному світі, – провадив далі Дюпен, – безліч виразних аналогій зі світом нематеріальним, і це надає певної правдоподібності твердженню риторики, що метафора чи уподібнення можуть не тільки приоздоблювати опис, а й посилювати доведення. Приміром, принцип vis inertiae* відіграє, здається, однакову роль і у фізиці, і в метафізиці. Як у фізиці має слушність твердження, що великому тілу важче надати руху, ніж малому, і його momentum* пропорційний до цієї важкості, так само і в метафізиці є слушним, що дужче розвинений інтелект, хоч і сильніший, наполегливіший, енергійніший за всякий інший, зрушити можна тільки з більшими зусиллями, і діє він на початку, поки збудеться сумнівів, куди млявіше.